Золочівська сільська рада | І ЗНОВУ НА ЩИТІЗі зрозумілих усім причин ми не можемо сьогодні назвати...

І ЗНОВУ НА ЩИТІЗі зрозумілих усім причин ми не можемо сьогодні назвати кількість мужніх синів і дочок Золочівської громади, які на фронтах загальною протяжністю 2 295 км стримують навалу московських загарбників. Сільська рада й односельці намагаються підтримувати своїх Захисників усіма доступними матеріальними засобами та щирими молитвами. Але, на жаль, час від часу до деяких родин із військових частин надходять страшні сповіщення, які в народі називають похоронками. Тоді на сільських Алеях Слави з’являються нові могили воїнів-героїв. Надходять і жахливі повідомлення про зникнення воїнів безвісти. Звичайно, вони залишають рідним надію за деякий час побачити фронтовиків живими. У такому очікуванні нині перебувають близько тридцяти золочівських сімей. А кілька вже не дочекалися. Бо в двері їхніх осель постукали фатальні сповіщення: за результатами експертизи ДНК… І далі за текстом. Бодай його не читати. Днями майже дворічне очікування обірвалося для жительки Гнідина Галини Іванівни Зуєнко: її син Володимир Анатолійович Зуєнко, який теж був серед зниклих безвісти, повертається додому на щиті.Народився Володимир 4 листопада 1981 року в місті Вишневе, яке в той час належало до Києво-Святошинського району Київської області. Коли ж сім’я залишилася без батька (так склалися обставини), мама з двома маленькими дітками повернулася до рідного села, тобто в Гнідин. Тут з Володею часто бавився дідусь – Іван Лаврович Рой. Він народився в 1930 році й був свідком подій Другої світової війни. Про неї любив розпитувати онук. Тоді ні хлопчик, ні його дід і гадки не мали, що й Володі доведеться воювати. Але то трапиться згодом. А допоки він закінчив дев’ять класів Гнідинської ЗОШ І-ІІІ ступенів, де залюбки грав на сцені. Потім здобував професію будівельника в одному зі столичних профтехучилищ. У 1999 році юнак пішов на дійсну службу до Збройних Сил України. Після демобілізації деякий час працював у ПрАТ «АЛЕКО-СEРВІС», що в Бортничах. Був для матері опорою в домашньому господарстві, допомагав молодшій сестрі Наталії. Піклувався про своїх племінниць: за можливості вранці приводив до школи, а після уроків забирав дівчаток додому. Володя був людиною доброзичливою, мрійливою, любив свій садочок, який саморуч садив і леліяв…Його мирне життя, як і життя мільйонів українців, було зруйноване хижацьким нападом на Україну ординців-московитів. 4 травня 2024 року мама виявила в поштовій скриньці військову повістку. Бориспільським РТЦК та СП Володимир був мобілізований до Збройних Сил України. Він категорично відкинув пораду деяких знайомих не їхати до військкомату, бо розумів, що настала і його черга захищати рідну землю. На фронті був гранатометником 2-го батальйону військової частини А2582. Не довгим виявився бойовий шлях рядового Зуєнка. 12.08. 2024 року матері надійшла сумна звістка, що її син під час бойових дій на Курському напрямку зник безвісти. Тривожні дні і ночі материнських очікувань, надія тиха і непохитна, що син живий, що син повернеться… Не повернувся…Натомість прийшло гірке сповіщення, у якому йшлося, що відданий Військовій присязі на вірність Українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок, у бою за Україну, її свободу і незалежність, Володимир 12 серпня 2024 року загинув на полі бою в районі населеного пункту Свердликово Суджанського району Курської області. Факт загибелі було підтверджено 01.04.2026 року судово-медичною експертизою, яка на підставі аналізу ДНК визнала, що тіло раніше невідомого воїна належить саме йому, Володимиру Анатолійовичу Зуєнку.Вічна Пам’ять воїну-герою! Царство Небесне його безгрішній душі.