Про мову Езопа.
 
В Радянському Союзі, коли не можна було щось вільно сказати, то політичні теревені проектувалися на літературну критику. Так само номінально фракцій у Компартії не існувало, але вони без сумніву були і маскували свої позиції за літературними дискусіями. Феномен «Літературной газети», яка займала абсолютно особливе місце в СССР, як майданчик відносно вільних дискусій закамуфльованих під літературні, що чекає на свого дослідника.
 
В Китаї часів «культурної революції» цей процес набув просто ідеальних форм.
 
Сьогодні, як я бачу, подібна еволюція відбувається у буйному таборі російських Z-воєнкорів, які на кінець п’ятого року війни чітко розділилися на пропутінських та антипутінських. Але оскільки прямо висловлювати незадоволення керівництвом країни неможливо, антипутінський табір переносить вогонь критики на абстрактних керівників СВО. Їх дописи легко впізнати за стилістикою «нас наїбали», там суцільний депресняк і пораженчество. Часто іще й такі бойові поради командуванню генштабу, що навіть самий ідеальний український шпигун не доріс ще до подібної деструкції. Можливо, антипутінців просто зняли з централізованого фінансування, бо конкретні мережеві заробітчани типу Рожина продовжують випромінювати оптимізм «ура ми ломім, гнуться швєди».
 
Це треба розуміти, аналізуючи загальний настрій ворожої блогосфери. Наші співвітчизники часто неправильно оцінюють появу у них постів штибу «як нас фігачать», оскільки вони не завжди відображають реальний стан речей чи якусь паніку в лавах супротивника, а лише містять завуальовані політичні установки автора.
 
Тому що їхні деякі найбільш далекоглядні автори теж задаються питаннями, що буде після війни і передбачають для себе можливість приходу до владу в майбутній тоталітарній постпутінській Росії. Узагалі, єдиною альтернативою Путіну там фактично є мережевий неофашистський рух, який спецслужбам тим більше важко викорінити тому, що горизонтальні структури не передбачають якихось масових організацій чи визнаних керівників. Колись і про це напишу.