Що мене дивує в оцих блокбастерах останнього часу – нетривалість їх збереження в пам’яті. Стільки шуму було про цього «Одісея», він відхопив стільки грошви – а тепер про нього згадують не частіше, ніж про Михайла Федорова. А хто пам’ятає допіру за «барбігеймера» - попри те, що кінокритики знайшли в обох картинах якість скриті філософські смисли? Оця нетривкість і є ознакою кліпового мислення: я ще більш-менш пам’ятаю тамагочі, але вже дуже погано – крутіння спінерів, хоча у часі спінери більш наближені до сьогодення. Може, причина у тому, що всі сценаристи не можуть придумати новий формат (або вийти із зручного старого), що б залишилось у пам’яті своєрідною віхою? От якби мене спитали, чому я не дивлюся кіно, то я б відповів, що всі фільми мені здаються максимально одне на одного схожим: уже на п’ятій хвилині я знаю, що всі хороші уб’ють всіх поганих і незрозуміло, нащо мені гаяти ще годину часу. Тоді виходить, що єдиний смисл сходити на «Одісея» і написати про це у Фейсбук – це ознака певного статусу «я в трендах», і єдиний стимул іти в кіно це суспільний розголос щодо темношкірої Олени. Набагато гірше, якщо міняються властивості пам’яті, це може стати й незворотнім процесом.