3 лютого 2026Сумщина Я пишу це, щоб не збожеволіти від вибору між «залишитись під ними» і «вийти під небо».Третій тиждень усі розмови крутяться навколо одного й того ж: виходити чи не виходити. Ми складаємо маршрути, шукаємо «тихі» дороги, звіряємося по картах і чужих історіях. Але кожна історія закінчується або словом «проскочили», або «не дійшли».Учора сусідка, наша «связь з світом», принесла новину, від якої в мене досі дрижаки. Каже, що коли люди йшли пішки по заметеній снігом дорозі, російський дрон їх «побачив». Вони тягнули санчата: жінка сиділа на тих санчатах, бо важко було йти, чи вроді больна, а чоловік тягнув їх. До вільної території. Їм залишалося ще кілометрів сім-вісім, коли дрон уперше ударив поряд. Промазав, кажуть, і вони ще пішли далі, метрів п’ятсот. Мені це чомусь здалося майже «знаком»: от, якщо перший раз промазало, то, може, і нам пощастить. Але далі сусідка сказала: «Вони зупинилися перепочити. І другий дрон влучив просто в ті санчата». Її розірвало на місці, а муж, як розкажують, ще годину плакав біля її тіла. Потім прилетіли ще два дрони й добили його поруч з нею. Він міг утекти, але не пішов. Коли вона це говорила, у мене перед очима була наша стара дерев’яна «розвалюха» санчат у коридорі. Ми їх колись купили для внуків, щоби кататися на горі за селом. Тепер ті самі санчата лежать як інструмент евакуації. І, получається, як мішень. Ризик є завжди. Якщо сидіти – нас тут теж дожмуть, або світло відріжуть, або будинок накриють. Ми не знаємо, як виїхати. Да, якщо чесно, і не хочеться, бо получається, що вони тоді перемогли. Записую це, даже не для вас, а для себе. Коли ми нарешті підемо – чи не підемо – я могла пояснити собі, що нас зупиняло. Не боягузтво, не паніка, а свій дім і знання, що по той бік нашого подвір’я нічого вже не виглядає як «шанс». Там усе виглядає як лотерея з дронами в руках убивць.#щоденникиМавок