70 років СРСР зробили з нами одну дуже дорогу річ: кілька поколінь майже не вчилися передавати власність.

У тебе не було компанії, яку створив дід, розвинув батько, а ти отримав із розумінням: це не просто твоє. Ти маєш передати це далі.

Не було будинку, який сто років належить родині. Землі, яку не продають при першій можливості. Сімейного капіталу, навколо якого покоління вчаться домовлятися.

У 1917 році приватну власність почали масово відбирати. Потім колективізація. Націоналізація. Розкуркулення. За одне століття правила власності в Україні ламали кілька разів.

І мені здається, наслідки ми досі недооцінюємо.

Ми навчилися виживати. Але значно гірше навчилися володіти.

Подивіться, що часто відбувається з бізнес-партнерами.

Коли компанія нічого не коштує, двоє друзів можуть працювати пліч-о-пліч десять років. Кабінет один. Грошей немає. Ділити нічого.

А потім бізнес коштує $5 млн.

І раптом з’ясовується, що один «усе придумав», другий «усе зробив», третій взагалі вважає, що його обікрали. Починаються схеми, приховані платежі, виведення клієнтів, суди. Те, що разом створювали десять років, можна знищити за один.

Те саме на рівні держави.

Підприємець думає, як не заплатити державі. Податківець думає, як заробити на підприємцеві. Чиновник сприймає посаду як актив, який треба монетизувати, поки не забрали. Прокурор має свій інтерес. Лікар отримує гроші повз касу. Батьки несуть щось у школу, бо «так заведено».

Кожен окремо може пояснити, чому саме він змушений так робити.

А разом виходить система, де всі очікують, що інший спробує їх обманути.

Тому договір не дуже договір. Партнерство не дуже партнерство. Право власності не дуже право. Слово не дуже слово.

А без довіри будь-яка транзакція стає дорожчою. Потрібні перевірки, юристи, свої люди, гарантії, знайомства, запасні схеми.

Можливо, багатство починається не з уміння заробити.

А з уміння не розікрасти те, що ми вже створили разом.