Іван Зимбицький | Я давно хотів написати цей пост, але не міг підібрати правильну форму....

Я давно хотів написати цей пост, але не міг підібрати правильну форму. Це історія мого близького друга. Ім’я змінене. Назвемо його Вадим.У Вадима більше десяти років був сильний, прибутковий бізнес. Він заробляв добре.У нього був близький родич, якого він щиро любив. І в якийсь момент Вадим купив йому квартиру. Нормальну. Нову. В хорошому будинку. Це була допомога від серця, не з обов’язку.Про це дізнається його молодший брат. Йому трохи за двадцять. І він образився. Чому йому не купили квартиру? Чому іншому купили, а йому ні.Вадим довго це переварює. І через час вирішує “загладити” ситуацію. Купує брату квартиру. Меншу. Скромнішу. Але квартиру. Щоб не було образи. Щоб було по-справедливості.Потім починається війна. Бізнес Вадима спочатку зупиняється. Потім сиплеться далі. Інші проблеми. У підсумку — бізнес закритий. Джерела доходу немає. Паралельно розпадається шлюб. Життя валиться з усіх боків.Що відбувається далі. Вадим чесно каже родичу, якому роками допомагав, що більше не може його тягнути фінансово. Не “не хочу”. Не “не буду”. А “не можу”. Родич просто відвертається. Зникає. Як ніби цієї людини ніколи не було.Але найжорсткіше історія з братом. Я сам чув це голосове повідомлення. Двадцятирічний брат, якому купили квартиру, бажає Вадиму здохнути. Прямо. Без метафор. Звісно я всього не знаю, але я більше 10 років знаю Вадима. Це надзвичайно чесна та смілива людина. Завжди проходить навчання, прокачує команду, всім хоче допомогти. І коли я почув це голосове повідомлення мене реально знудило. Я мало не вирвав. Я зрозумів яке зло соціалізм. Навіть в родинних відносинах. Деякі деталі я змінив. Але суть ні.Люди дуже швидко звикають до допомоги. Допомога перестає бути подарунком. Вона стає “нормою”. А потім — “обов’язком”. А потім — “ти винен”.У цьому і є фундаментальна проблема соціалізму. Коли люди живуть на допомозі, виплатах, підтримці, вони поступово починають ненавидіти тих, хто цю допомогу створює. Продуктивних людей. Підприємців. Тих, хто ризикує. Хто будує. Хто тягне систему.Я не буду розповідати свої особисті історії. Їх достатньо. І результат майже завжди один і той самий.Ти винен. Неважливо скільки кому допоміг. Я наприклад на ЗСУ віддав Порш Каен, декілька мільйонів гривень і при цьому кожного дня мене хейтять ті хто сидить на допомозі і навіть тисячи гривень не задонатили. Так не буде. Ніякого соціалізму. Я готовий давати можливісті заробити, але з допомогою я дуже обережний. І так незважаючи на все я буду жити повноцінно, щасливо, досягти цілей і якщо це комусь не подобається ну хай так і буде. Я не роблю висновків. Не читаю моралей.Я просто розповідаю досвід.