Колись давно мені наснився сон…

Київ. Світає. Майдан. Вулички промінчиками біжать угору.

Я сиджу праворуч на даху будинку, розглядаю сонних перехожих, гойдаю ногами і плету мереживо.

І нитки зʼявляються просто з простору. Я дивлюся на одного перехожого ~ нитка сірувата, на іншого ~ веселкова, ще інший ~ фіолетова. І я виплітаю візерунки життя просто з того, чим наповнений цей момент.

Сон снився мені дуже давно, але запах того туманного ранку, схід сонця і ранковий літній київський вайб досі для мене живі.

І про що я думаю…

Про те, що всі ми щодня плетемо мереживо свого життя.
І тільки колір та візерунки залежать від нашого фокусу уваги.

Особливо зараз, у ці непрості й дуже тривожні часи.
Коли війна рве плани, врізається в долі грубими чорними нитками втрат, болю й безсонних ночей.

Здається, що все полотно тримається на тонкому волоску, який от-от обірветься.

Але тримаємо цей край, як у кого виходить.
Скрізь сльози й стиснуті зуби звʼязуємо розірване міцними вузлами любові, турботи й шаленої впертості.

Шукаємо світло: у теплому дотику, у ковтку ранкової кави, у золотому сонці на верхівках дерев, у слідах збитих у небі шахедів, які нагадують, що ми прожили ще одну добу і стоїмо далі.

Ми не обираємо часи, але лікуємо це понівечене полотно власними руками ~ вплітаючи в нього віру, світло і життя 🔆