💭 Роздуми після сесії МАЛО НАВАЖИТИСЬВійна з самою собою - це бій на виснаження. Можна бути вічним партизаном в горах власної самотності, але рано чи пізно запаси набоїв вичерпуються, а холод Проникає в кістки. Мало наважитися жити правдою. Мало сказати: привіт, ось і я, зустрічайте мене й любіть! Треба наважитися наважуватися до кінця. Це не одне рішення - це багато рішень, що йдуть одне за одним, як хвилі, що розмивають берег. Наважитися не лише почати говорити, а й продовжувати, коли у відповідь різнобічна тиша. Не лише показати себе, а й залишитися видимою, коли на тебе не дивляться або дивляться, мов на дивину. Ризик - це не момент, це стан. Постійна готовність падати й підніматися вже без прокльонів і без наївного здивування. Наважуватися до кінця - це, як погоджуватися, що тепер у тебе немає куди повертатися. Ти спалюєш мости, які вели назад у зручну і знайому темряву, у тишу, де тебе не було видно й не можна було поранити. Це не подвиг. Це вибір душі, це правда, яка звучить з кожного руху. Це стрибок в бездну, з довірою тільки своїм відчуттям. Тому так мало людей говорять правду. Бо мало наважитися. Страшно продовжувати. Щодня. Кожним подихом. Кожним словом, що виходить із безодні твого «я» назустріч світу, що, може, й не хоче це все чути. Але ти вже не можеш інакше. Бо ти наважилася до кінця. І цей кінець - це початок єдиного життя, яке варто було прожити.