Видавництво Жупанського | і очі твої не бачать, а вуха твої не чують, і ноги твої не ходять, а р...

«...і очі твої не бачать, а вуха твої не чують, і ноги твої не ходять, а руки твої не хапають, і очі твої не бачать, а вуха твої не чують...» У світлі вуличного ліхтаря, яке сочиться крізь заґратоване вікно в кінці коридору, діти помічають їх – сірі тіні, що прийшли на прийом до начальника жеку вимагати своє законне тепло, яким їх обділили, попри всі можливі обіцянки відповідних органів та інстанцій, і скаржитися на постійні ремонти теплотрас, що чомусь пролягають саме через місця їхнього спочинку і які з настанням осінніх холодів постійно розкопують, та так і лишають – у кращому випадку до Нового року, а інколи й до весни.Деякі з них сидять рядочком на розхитаних стільцях, розставлених під блідо-блакитними стінами коридору, що у тьмяному світлі вуличного ліхтаря здаються брудно-жовтавими. Інші – непорушно скупчилися попід дверима начальника жеку. І всі вони чекають, коли настане ранок сьомого листопада – єдиного дня у році, коли їм дозволено прийти до жеку зі своїми скаргами, вимогами і пропозиціями, і, судячи з їхніх сірих пошерхлих губ та чорних провалів очей, їхніх висхлих, неприродно чіпких і жилавих рук та їхніх напівзотлілих мішкуватих пальт і плащів, цього разу вони сповнені рішучості стояти тут до кінця і нарешті домогтися свого, бо перед живими ще можна з року в рік не виконувати взятих зобов'язань, а от з мертвими цей номер не пройде – бо їм уже давно нІчого втрачати, бо з кожним осіннім днем і, особливо, з кожною осінньою ніччю там, звідки вони прийшли, стає все вологіше і холодніше, і зяють каламуттю багнюки розкопані й полишені наодинці із низьким осіннім небом теплотраси, і немає для мертвих обіцяного жеком тепла, і не можуть вони зігрітися, а отже, прийшли сюди взяти свої законне тепло у працівників жеку, а надто – у їхнього начальника, і вже з ночі на сьоме листопада вони приходять сюди з усіх міських підпорядкованих жеку цвинтарів – і з дарницького, і з лісового, і з того, що за сміттєспалювальним заводом, і навіть того, що біля Нової церкви, та займають чергу на прийом. І хоча той останній цвинтар взагалі-то підпорядковується якраз Новій церкві, але в тій церкві такі служать, що мертві взагалі не ризикують туди потикатися, а разом зі всіма йдуть шукати правди і тепла сюди, до жеку. І вигляд їхніх скоцюблених, відсирілих в осінній землі і на віки промерзлих під осінніми дощами постатей сповнений терпіння і стриманої гідності, яка з'являється лише після смерті.