За Українську Церкву🇺🇦 | І тут виникає не лише моральний, а й репутаційний ризик: коли найпоміт...

І тут виникає не лише моральний, а й репутаційний ризик: коли найпомітнішими стають заяви про “гоніння” у ситуаціях, де проблеми пов’язані з українським законодавством, дисциплінарними або майновими конфліктами, — а історія священника, який у неволі саме за вірність Україні й власній Церкві, не стає предметом такої ж послідовної публічної адвокації.Питання, які  (на мою думку) вже неможливо обійтиЯ не знаю всього, що робиться непублічно. Можливо, якісь кроки відбуваються тихо. Але якщо сім’я каже, що не має навіть елементарного контакту, тоді автор колонки має право поставити кілька прямих запитань — без ультиматумів, але й без самообману.Чому тема “гонінь” звучить вибірково?Чому вона найчастіше піднімається тоді, коли йдеться про конфлікти окремих кліриків з українським правом або суспільною реакцією, — і значно рідше тоді, коли є колонія, вирок, ізоляція і фактичне переслідування окупантами?Чому історія отця Костянтина не стала міжнародним кейсом захисту?Якщо є можливості комунікації з міжнародними релігійними й правозахисними середовищами — чому ця історія не звучить там системно? Де публічна вимога його звільнення? Де регулярне нагадування про нього як про цивільного полоненого?Чому представники і симпатики УПЦ у США не говорять про нього вголос?Чому в дискусіях про релігійні свободи та “переслідування” ця історія не стає центральною — як доказ того, що окупація карає за вірність Україні й відмову прийняти анексію?Як поєднується теза “ми поза політикою” з відсутністю видимої підтримки свого священника?Отець Костянтин, за словами рідних, проявив вірність насамперед церковній громаді та єдності Київської митрополії УПЦ, не прийнявши окупаційну владу і нав’язувану “анексію” під РПЦ. Якщо це не привід для пастирської присутності — то що тоді є пастирською присутністю?І нарешті: що саме зроблено — і чому про це не можна сказати хоча б мінімально?Навіть якщо багато чого не можна виносити в публічний простір, елементарні речі можливі: контакт із матір’ю, слово підтримки, чіткий сигнал, що людина не залишена.Ці питання — не для того, щоб “побити”. Вони для того, щоб повернути реальність у фокус. Бо тиша в таких історіях дуже швидко перетворюється на вакуум, а вакуум завжди заповнює чужа інтерпретація.Мінімум відповідальності — і мінімум людяностіУ цій ситуації йдеться не про піар і не про політичні кампанії, а про мінімум пастирської й людської відповідальності:публічний знак підтримки (навіть короткий) — що священника не забули;системний контакт із родиною;зрозуміла комунікація щодо кроків із правозахисними структурами та державними механізмами щодо цивільних полонених;і просте “ми — з вами”, сказане вчасно.Бо лист із колонії — це не “інформаційний привід”. Це нагадування про межу, за якою слова втрачають сенс. І про те, що справжня ціна вірності вимірюється не в пресрелізах, а в тому, чи залишає спільнота людину саму тоді, коли їй найтемніше.А запитання з листа — дуже просте і дуже важке:“Ваше Блаженство, а Ви знаєте, що я у в’язниці?”Фінансову підтримку отцю Костянтину та його мамі можна надіслати на картку.Реквізити:Світлана Павлівна Максімова4731 2196 1856 1710❗️Не забувайте заходити на наш телеграмканал і підписуватися. Тут більше інформації 👉 https://t.me/zaukrainskucerkvu