І тут виникає не лише моральний, а й репутаційний ризик: коли найпомітнішими стають заяви про “гоніння” у ситуаціях, де проблеми пов’язані з українським законодавством, дисциплінарними або майновими конфліктами, — а історія священника, який у неволі саме за вірність Україні й власній Церкві, не стає предметом такої ж послідовної публічної адвокації.Питання, які  (на мою думку) вже неможливо обійти

Я не знаю всього, що робиться непублічно. Можливо, якісь кроки відбуваються тихо. Але якщо сім’я каже, що не має навіть елементарного контакту, тоді автор колонки має право поставити кілька прямих запитань — без ультиматумів, але й без самообману. Чому тема “гонінь” звучить вибірково? Чому вона найчастіше піднімається тоді, коли йдеться про конфлікти окремих кліриків з українським правом або суспільною реакцією, — і значно рідше тоді, коли є колонія, вирок, ізоляція і фактичне переслідування окупантами? Чому історія отця Костянтина не стала міжнародним кейсом захисту? Якщо є можливості комунікації з міжнародними релігійними й правозахисними середовищами — чому ця історія не звучить там системно? Де публічна вимога його звільнення? Де регулярне нагадування про нього як про цивільного полоненого? Чому представники і симпатики УПЦ у США не говорять про нього вголос? Чому в дискусіях про релігійні свободи та “переслідування” ця історія не стає центральною — як доказ того, що окупація карає за вірність Україні й відмову прийняти анексію? Як поєднується теза “ми поза політикою” з відсутністю видимої підтримки свого священника? Отець Костянтин, за словами рідних, проявив вірність насамперед церковній громаді та єдності Київської митрополії УПЦ, не прийнявши окупаційну владу і нав’язувану “анексію” під РПЦ. Якщо це не привід для пастирської присутності — то що тоді є пастирською присутністю? І нарешті: що саме зроблено — і чому про це не можна сказати хоча б мінімально? Навіть якщо багато чого не можна виносити в публічний простір, елементарні речі можливі: контакт із матір’ю, слово підтримки, чіткий сигнал, що людина не залишена. Ці питання — не для того, щоб “побити”. Вони для того, щоб повернути реальність у фокус. Бо тиша в таких історіях дуже швидко перетворюється на вакуум, а вакуум завжди заповнює чужа інтерпретація.Мінімум відповідальності — і мінімум людяності

У цій ситуації йдеться не про піар і не про політичні кампанії, а про мінімум пастирської й людської відповідальності:публічний знак підтримки (навіть короткий) — що священника не забули;системний контакт із родиною;зрозуміла комунікація щодо кроків із правозахисними структурами та державними механізмами щодо цивільних полонених;і просте “ми — з вами”, сказане вчасно. Бо лист із колонії — це не “інформаційний привід”. Це нагадування про межу, за якою слова втрачають сенс. І про те, що справжня ціна вірності вимірюється не в пресрелізах, а в тому, чи залишає спільнота людину саму тоді, коли їй найтемніше. А запитання з листа — дуже просте і дуже важке:“Ваше Блаженство, а Ви знаєте, що я у в’язниці?”Фінансову підтримку отцю Костянтину та його мамі можна надіслати на картку.Реквізити:Світлана Павлівна Максімова4731 2196 1856 1710❗️

Не забувайте заходити на наш телеграмканал і підписуватися. Тут більше інформації 👉 https://t.me/zaukrainskucerkvu