​​Минулого року я запідозрила, що Анрі Боско — тепер мій любимий письменник. Прочитала його Malicroix — підозра підтвердилася.

Юнак на ім’я Марціал успадковує від двоюрідного діда-відлюдника хирявий холодний маєток, трохи землі і невелике стадо овець. До того ж із дивною вимогою: спочатку прожити три місяці в ще суворіших умовах на маленькому острові посеред ріки, як жив сам покійний. Марціал — тепличний хлопак, який планує лише уладнати справи діда Малікруа і поїхати, але згодом починає здогадуватися, що для нього тут ідеться про якесь метафізичне випробування — і приймає виклик.

Чарівна сільська готика з мінімумом подій і максимумом настроїв; затишна, але це не ванільна coziness. Це затишок порожньої нічної церкви; самотнього марення під час застуди в молодших класах, коли батьки на роботі. Malicroix мені сподобався тільки трі-ішечки менше, ніж пізніший «Пагін ночі», який розповідає схожу історію в трохи зловіснішому ключі, тоді як «Малікруа» більше нагадує алегорію. Алегорію чого? В юнґіанських термінах, мабуть, індивідуації. В термінах Вільяма Джеймса тут ідеться про «народжених один раз» і «народжених двічі». Марціал і його сімейство, клан Меґремю, — типові «народжені раз»: спокійні, екзистенційно задоволені. Тоді як споріднені з ними Малікруа — їхня протилежність. За Джеймсом, «народжені двічі» — це ті люди з перманентною бурею в душі, які після певного потрясіння духовно перероджуються і знаходять спокій; у романі Боско відбувається дзеркальна ситуація, коли безтурботна людина, не зраджуючи собі, проходить обряд хрещення тривогою і пасіонарністю. Комусь «випробування» Марціала здасться дещо смішним, але тс-с: вирушаючи на острів, хлопець думає, що дід, якого він не знав, був якимось ексцентричним самоуком, але в крихітній хатинці немає не те ще бібліотеки, а взагалі жодної книжки. Я б на вас подивилася!

Мені здається, що романи Боско — це література лімінальних станів (про марення, передчуття, напівсни) для тих, хто цінує простоту і щирість виконання: тут є навіть моя улюблена ситуація, коли герой під час снігопаду плутає свій внутрішній ландшафт із навколишнім, але там, де інші письменники автоматично тягнуться до експериментів і очуження, Боско залишається майже наївним. При цьому місцями спроби героя описати свої переживання звучать ледь не кафкіанськи — якби Кафка був жодною мірою не невротиком (if that makes any sense at all). Коротше, я ще сильніше заінтригована, я хочу знати, як працював мозок цього письменника, і я в ужасі від того, що більшість романів не перекладені навіть англійською.