​​Важко описати цю книжку так, щоб вона не здавалася якоюсь фетишистською приблудою, тому опишу чисто свої відчуття.В шкільні роки я любила слухати пісні симпатичних немитих хлопців у картатих сорочках, біль, тьма, ерекція, героїн!, оце все. А потім мені хтось сказав: є така інтересна тьотя, Поллі Джин Гарві — послухай її перший альбом, чисто порівняй. Я послухала. Це були ті самі рифи, та сама різкість, але все було абсолютно по-іншому, тут не було ані відчуття, що вона свідомо провокує, ні відчуття, що я підглядаю за чиїмсь публічним мелтдауном — лише ейфорічне (і моторошне) усвідомлення, що в нас є спільна таємниця, брудна смішна ганебна щаслива таємниця жіночності (не плутати з feminine mystique).Якби в ті ж часи хтось дав мені ЦЕ замість «шокуючого» і «фізіологічного» бро-літа, який ми всі читали в нульових, я б… не знаю. Можливо, я б обрала екстерном спитися. Це та сама таємниця, але стало ще захопливіше (ще моторошніше).PS Слідом попався геть не схожий, але не менш дахозносний роман іншої нової для мене авторки. Будь ласочка, переможна серіє експериментальних жіночих романів 70-х, не закінчуйся!