​​Інстаграм постійно підсовує рилзи з кліпами нульових, підписані в стилі «20 років тому вона записала цей бенґер, але ви її проігнорували» чи «вони випустили цей блискучий синґл і зникли назавжди», і там постійно якісь непорозуміння типу Ешлі Сімпсон чи Келлі Озборн або бойзбенди третього ешелону. І такі нарізки вічно викликають якесь неприємне відчуття — не пов’язане з тим, що це engagement farming (і навіть з тим, що він змушує мене почуватися старою). Цей роман допоміг сформулювати, чим саме вони дратують.Зазвичай мені спочатку потрапляє в поле зору якась книжка, а потім я починаю дізнаватися про позицію автора; з Харі Кунзру вийшло навпаки — спочатку побачила, що він наш/свій, а потім знайшла в нього книжку, яка мене зацікавила. У White Tears двоє білих хлопців засновують музичну студію, яка спеціалізується на автентичному саунді — використовуючи «безхозні» семпли, вони нарулюють музикантам ретро-звук. Від клієнтів нема відбою, але на заваді бізнесу стає дивна обсесія: блюзова пісня невідомого виконавця, яку юнаки розчули на випадковому записі міського звукового ландшафту. Один із них перестає цікавитися всім, крім загадкової пісні, і готовий на будь-який ризик, щоб дістати платівку з оригінальним записом і почути, що на другій стороні.Непогана хонтологічна історія про апропріацію — як і більшість книжок про «прокляті» культурні артефакти, в третьому акті вона перетворюється на галюцинаторне болото, але тут цей хід цілком виправданий. А щодо зірок, яких хтось там підвів чи недооцінив: можливо, ті рилзи викликають таку відразу, бо їхній «альтернативний» канон непо-діток і one hit wonders не відрізнити від існуючого — їхнє «ах, як усе могло повернутися» насправді дає зрозуміти, що все було б так само в усіх можливих світах. Бо для того, щоб побудувати дійсно інший канон, треба згадати не тільки тих, кого кинув лейбл, чи тих, хто в 27 років помер від передозування, але й тих, кого індустрія просто б до себе не підпустила, кого бідність зруйнувала раніше, ніж слава. І це буде дуже лячний хіт-парад привидів.