​​Якби я брала участь у якомусь книжковому бінго, категорію «книжка з wtf-назвою» можна було б уже закрити. Це данський антидетектив, написаний на початку XX століття; зараз про нього навряд би хтось пам’ятав, якби свого часу його не прочитав один студент і не впарив своєму другові. Студента звали Ґершом Шолем, друга — Вальтер Беньямін: згадка про цю книжку у їхній переписці забезпечила їй мікро-культовий статус.Це доволі їбанута штука, яка змушує пригадати бартівський поділ текстів на ті, що викликають plaisir (задоволення) і ті, що викликають jouissance (теж задоволення, але надмірне, таке що переходить у дискомфорт і травму). Перші читаються легко, демонструють знайомі культурні орієнтири і догоджають читачу; другі ставлять під сумнів не тільки культурні орієнтири, але й персональні смаки читача і його стосунки з мовою. Kzradock починається як типовий plaisir-текст: дуже бодрий палп-детектив, ущерть наповнений стереотипами. Оповідач, лікар-психіатр, піддає пацієнта гіпнозу, щоб розібратися в якомусь мутному вбивстві за участі інтернаціональної злочинниці і її ручної пуми. Історія на рівні «бабах! тидищ! хуяк!», абсурдна і комфортна. Але коли вона переміщується в метафізичну площину і стає ясно, що відповідей не буде, це перетворює її на один із найяскравіших прикладів jouissance-тексту, який, за словами Барта, викликає в першу чергу стан розгубленості. Власне, це і є роман про розгубленість — точніше, про сумнів: це своєрідна ілюстрація до тези, що тільки шаленець може мати стовідсоткові переконання, а тому, хто хоче зберегти свою душу, варто сумніватися. Щось схоже герой Файнса озвучує в недавньому «Конклаві», коли читає промову про те, що воліє обрання Папи, який сумнівається.Це дуже необов’язкова література, і я збрешу, якщо скажу, що мені сподобалося, але було по-своєму цікаво читати цю апологію сумніву на фоні заяв абсолютно переконаних у своїх ідеях деганів, які почали рік із погроз батьківщині письменника — Данії.