Сьогодні мені 33 роки...

У дитинстві ми часто фантазуємо: ким я стану, що матиму, яке в мене буде життя, коли виросту.

А згодом прокидаєшся вже дорослим і досі не розумієш, ким ти будеш, коли виростеш.

Дивлюся на ці фотографії, де я маленька й безтурботна (хоча вже тоді погляд був такий, ніби я намагаюся пізнати сенс життя), і думаю лише про одне: чи змогла я стати тією, ким хотіла?

І це не про роботу нейрохірургом. Не про власний будинок. Не про сім'ю. А про те, чи змогла я зберегти себе. Ту Юлю, якою я тоді була. Чи не змінилася я за ці 33 роки настільки, що моя маленька версія мене б не впізнала?

Сподіваюся, що ні.

Ми часто зациклюємося на матеріальному і не помічаємо, як втрачаємо щось набагато глибше: самих себе. Для мене це найстрашніше. Я боюся не того, що не знаю, ким виросту, а того, що одного дня не впізнаю себе.

Сьогодні я згадаю тих, хто пішов назавжди, але поруч із ким я була собою. Згадаю найкращі моменти, коли я була щаслива. І скажу багато слів вдячності за те, що маю.

Дякую людям, з якими я можу бути собою.

Дякую ЗСУ за те, що сьогодні я можу написати цей текст.

А коли задуватиму свічки на святковому шматочку тортику, я вже котрий рік попрошу перемоги Україні, повернення всіх військовополонених до рідних і гігантську стіну на кордоні зі східними сусідами.

І поклянуся не зраджувати собі.

Після прильоту сьогодні в ЖК, якось більш особливо писати про своє день народження