6 червня 1923 року на Соловецькі острови в Білому морі доставили першу партію в’язнів із Пертомінського та Холмогорського таборів. Табір створили на базі закритого 1920 року Соловецького монастиря. До нього передали монастирські приміщення, господарство, землі.Соловецький табір став одним із перших великих радянських таборів примусової праці та одним із місць, де формувалися практики майбутньої системи ГУЛАГу. У 1923 році там було трохи більше трьох тисяч в’язнів; на 1 січня 1931 року їхня кількість зросла до 71 800 у Соловецькому таборі та його материкових відділеннях. Соловки здобули відомість через примусову працю, ізоляцію політичних в’язнів, монастирські споруди, перетворені на табірну інфраструктуру, штрафні ізолятори на Секірній горі та Анзері, а також через Соловецький етап 1937 року. Серед українських в’язнів Соловецького табору були Лесь Курбас, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Микола Зеров та інші. Більшість із них у 1937 році вивезли із Соловків і розстріляли в урочищі Сандармох.