Сьогодні в мене в інсті вийшов пост про синдром річниці.І так, це не та річниця, яку хочеться святкувати. Але та, яку пам'ятає тіло і психіка.У мене це, окрім початку повномасштабного вторгнення ерефії, річниця втрати свого дому. А ще — річниця втрати ілюзії про безпечний, "добрий" світ та справедливість. Річниця травматичного дорослішання. Річниця життя в перманентній тривозі, хронічному стресі і душевному смутку.Я горювала ці втрати і самостійно, і в кабінеті психолога, і поруч з друзями і рідними. Оплакувала своє безтурботне життя, в якому найбільшою катастрофою здавалась нудьга. Ревіла до нудоти, до болю в кістках, аж поки не виплакала весь гнів, все безсилля і всю тугу.Залишилась пам'ять. І сьогодні день, коли я спеціально дістану з полички її артефакти і уважно розглядатиму. Бо інтегрований досвід — це досвід, в якому знаходиться місце в літописах власної історії. І ці літописи більше не страшно дістати з полиці, і прочитати з них рандомний абзац.Не тому, що не боляче. Біль — це те, що з нами всіма назавжди. А тому, що поруч з болем з'явилось ще щось, цінне і важливе.