— Хто визнав мене, визнаю вослід.Визнання, знайди загублений слід!Повітря перед ним повільно ущільнилося, забарвилося червоним і запульсувало живою масою. Від руки з малюнком до густини потягнулися яскраві абрикосові гілки, гублячи дорогою присмертні квіти.Асвард рішуче увійшов у портал та опинився в темряві.Після залитої сонцем кімнати місце куди закинуло його закляття, було схожим на яму: сиру, холодну й тужливу.Прикривши очі, він тихо покликав:— Ваальгард, покажи мені, де ти.Близько хвилини нічого не відбувалося. Та невдовзі Асвард побачив кам'яну кладку. Біль черговим розрядом ковзнув тілом, ноги не витримали, й він повалився на коліна, витягнувши перед собою руки. Пальці зачепилися за холодні кам'яні виступи, в останню мить утримавши від остаточного падіння.— Я зрозумів, Вальгарде, зрозумів. Стіна. Ти бачиш стіну.Зап'ястя лівої руки знову обдадо приємною прохолодою, немов прохолодне джерело в спекотний день, й Асвард з жахом відчув низку важких каменів — артефакт Життя повернувся до свого господаря.У ту ж мить підступила невидима морська хвиля, змила всі хворобливі відчуття й повернула сили. Асвард випрямив спину. Біле волосся, що звільнилося від шпильки, піднялося й розкрилося широким віялом-щитом, вивільняючи магічну енергію. За білим світлом, що йшло від мага крізь стіну потягнулися й гілки абрикоса. Асвард, слідуючи за покликом Визнання попрямував у темряву.#забутийбог