Мамо, найболючішим днем у моєму житті став той, коли ти пішла з цього світу. Відтоді все ніби залишилося на своїх місцях — той самий дім, ті самі вулиці, ті самі люди, — але для мене світ уже ніколи не був таким, як раніше.

Я навіть не знала, що тиша може бути настільки гучною. Особливо тоді, коли хочеться взяти телефон і набрати твій номер, розповісти якусь дрібницю, попросити поради або просто почути знайоме: «Ну, розповідай, як ти там».

Життя продовжується. Минають дні, змінюються пори року, приходять свята, трапляються хороші й погані події. Я усміхаюся, працюю, зустрічаюся з людьми, намагаюся жити далі. Але в багатьох моментах досі з’являється одна думка: «Якби мама була поруч…»

Мені не вистачає твого голосу. Твоїх обіймів. Твоєї турботи, яка іноді навіть дратувала своїми нескінченними: «Ти поїла?», «Одягнися тепліше», «Напиши, коли доїдеш». Тепер я віддала б багато, щоб почути ці слова ще хоча б один раз.

Кажуть, із часом біль стає слабшим. Можливо. Людина справді вчиться жити зі втратою. Але відсутність мами не зникає — вона просто знаходить своє постійне місце в серці поруч із любов’ю та спогадами.

Іноді сум приходить несподівано: через знайому пісню, запах улюбленої страви, стару фотографію чи випадкову фразу. І на кілька секунд здається, що ти зовсім близько.

Я сумую за тобою щодня, мамо. І скільки б років не минуло, у моєму серці завжди залишатиметься місце, яке належить тільки тобі.

Бо до відсутності мами можна навчитися пристосовуватися.

А перестати любити й сумувати за нею — неможливо.