Навіть коли болить — ми мусимо говорити.Не лише в роковини. Не лише у визначені дні.Тиждень тому ми просили вас почати записувати свої спогади — про евакуацію, окупацію, обстріли, втрати. Багато з вас перейшли на платформу Svidok.org — нашого партнера, який зберігає свідчення українців про цю війну, — і залишили свої історії.🙏Дякуємо вам. Це справді важливо.Сьогодні — одна з таких історій, історія Грануш Пайлеванян.«Я ніколи не скажу, що війна, яка прийшла в Україну, — не моя війна. Так, я вірменка, але Україна стала моїм домом.Мені було шість, коли після руйнівного землетрусу в Ленінакані моя родина переїхала до Олешок на Херсонщині. Там я зростала, там формувалося моє життя. Я вчилася, дружила, говорила українською — наскільки тоді це було можливо. Це був мій дім.Тепер того дому немає — ракета влучила просто в будинок. На щастя, на той момент ми вже жили в Херсоні. Це врятувало нам життя. Але не вберегло від окупації.Я пам’ятаю, як у місто заходили російські танки. Пам’ятаю п’ятигодинні черги до банкоматів і дивну тишу у дворі. Ми виробили свої правила виживання: не діставати телефон на вулиці, не дивитися окупантам у вічі, ховатися в підвалі, якщо раптом почуються кроки на сходах. Нашого пса зачиняли в гаражі — він гавкав на чужих, і я боялася, що його застрелять.І був ще один страх — бути жінкою в місті, де більше немає закону.Попри це, я разом із мамою, яка пересувалася на милицях, виходила на мітинги проти окупації. Ми таємно допомагали військовим. У підпіллі я придбала український прапор і несла його під курткою в темному пакеті — ніби щось заборонене.Коли стало відомо, що росіяни готують примусове вилучення дітей із родин, які не погоджуються на їхню програму навчання, ми вирішили виїжджати. Прапор закопали — з вірою, що повернемося і дістанемо його вже у вільному Херсоні.Із собою ми взяли лише два рюкзаки, маленьку сумку і фотоапарат мого брата. Він мріяв професійно займатися фотографією, але тяжка хвороба забрала його життя. Я довго не могла навіть доторкнутися до камери. Та залишити її не змогла — загорнула в рожевий батник і поклала в багажник.На одному з понад 80 блокпостів окупанти почали ретельно перевіряти авто. Лише дивом вони не забрали цей фотоапарат, а нас за нього могли ще й не випустити. Але ми виїхали! Сьогодні я живу в Одесі. Фотоапарат — зі мною. Я здійснила свою мрію й професійно займаюся фотографією. Паралельно допомагаю переселенцям як волонтерка ГО «ВПО Україна».Україна вистоїть. Я в це вірю. Бо гідність і любов до свого дому — сильніші за будь-які ракети». Друзі, продовжуйте ділитися своїми історіями.🔹 На сайті: https://svidok.org🔹 У чат-боті: @SvidokNoteBot🔹 На сторінках ГО «ВПО Україна»Кожна історія має бути збережена. Ми маємо говорити — щоб світ знав правду.Фіксувати — щоб вона залишилася.Зберігати — щоб зло було покаране