Кажуть, звірі не цінують чуже життя. "Покоління вбивць" - був такий серіал. Так зараз говорять деякі "експерти" про молодь у Силах оборони. Так вони можуть сказати й про моїх.​У зграї є особлива частина хижаків. Їхнє завдання - максимально близькі контакти. Настільки близькі, що при знищенні ворога може не пролунати жодного пострілу. Ти бачиш, як очі підора після конвульсій стають матовими, а в повітрі, окрім металевого запаху крові, з'являється сморід сечі та гівна.​Коли вони повертаються, зграя зустрічає їх тихим "уф-уф-уф-уф" та стукотом кулаків у груди. Вони спокійно з'їдають вечерю або сніданок. А потім сплять, як немовлята. Прокинувшись, кожен робить зарубку. У когось це мітка на ножі, у когось продовження тату. А у когось риска в блокноті. Поряд із ними відчуваєш первинний холодок страху, як біля великого звіра. В цьому холодку немає ілюзій про твоє святе та безцінне життя. Таке саме життя, як у мурахи під ногою чи зайця в полі.​Ні, вони не бикують. Бо точно знають, на що здатна їхня сила. Вони зберігають енергію. Але якщо діють - то з гарантією зустрічі з кістлявою старою. Чи є в них драма? Чи мучить їх минуле? Давид, командир такої групи, каже: "У кулі немає душевних страждань".Їду з двома такими хижаками у штаб. Вузька магістральна дорога. Багато автівок в обидві сторони. "Зупинимось" - один помічає на узбіччі машину з аварійкою. Зупиняємося трохи попереду. Молода жінка з дитиною років 2. Спустило колесо. "Я займусь" - каже мій і виходить. Підходить. Вітається. Пропонує допомогу. Разом з жіночкою, що тримає дитинку на руках, йдуть до багажника. Він дістає звідти запаску, ключ, домкрат, дорожний знак. Ставить знак. Повертається до машини ставити домкрат. Каже жіночці поставити автівку на ручник. Вона біля багажника ставить дитинку та йде на місце водія. І коли вона сідає, в цю мить її дитинка починає бігти на дорогу. Наш гудок, крик жіночки. І на останньому кроці малечі на дорогу, мій хижак хапає її за шиворот. Дитинка висить у його витягнутій руці. Він притискає її до себе. Цілує в макитру. Підбігає жіночка і забирає малу, притискаючи до себе і дякуючи хижаку. Він спокійно повертається до домкрату. Піднімає машину. Міняє колесо. Складає все в багажник. Повертається до нас. Сідає. Тихе "уф-уф-уф-уф-уф" та стуки кулаків у груди.Кажуть, що звіри не цінують чуже життя. Так говорять деякі "експерти". Піздаболи, шо точно не лягуть спокійно спати після перегляду відео з вбивством. Бо нереально змодулювати та уявити, як дійсно цінує життя хижак, котрий знає як легко його забрати. "Покоління вбивць" - є така книга, шо для мене вже своєю назвою показує прірву у розуміні цінностей воїнів, поряд з котрими відчуваєш холодок первинного страху.Данило Картель.