Три роки тому, 8 жовтня 2023 року, у Сіверську, на командному пункті нашого окремого батальйону, зупинилось серце командира військової частини підполковника Віталія Баранова.

Сказати, що мої відносини з комбатом були безхмарними – це погрішити проти істини. Я, м’яко кажучи, не належав до числа його улюбленців. Скоріше, навпаки. Але при цьому комбат цінував мене за вміння працювати та досконале знання армійської бюрократії й, попри колосальну субординаційну дистанцію, радився зі мною в складних ситуаціях.

Його рішення, передусім кадрові, були далеко не завжди правильними, але він вмів визнавати помилки й намагався їх виправити. А, головне, – він розумів свою відповідальність за життя шістьох сотень людей, кинутих у ті місця, що зазвичай називаються «пекло».

Ми, прості солдати й сержанти, бачили лише грізного «Бібу», який чихвостив нас і наших командирів за службові упущення. І мало хто знав, як він намагався уникати виконання безглуздих наказів «з гори», як беріг особовий склад, як переживав загибель кожного свого бійця.

Війна привчила мене розділяти людей не на умовно добрих і умовно поганих, а на тих, з ким можна разом воювати, а з ким – ні. Віталій Баранов був справжнім воїном і харизматичним лідером. Командирів такого масштабу мені більше зустрічати не доводилось.

Його смерть – це велика втрата не лише для людей, які його знали. Це втрата для всіх Збройних Сил, для всієї України.

#дембельський_альбом