Коли зострівся я з тобою,В маї вечірньою добою,Ми щиро, дружно привітались,Немов давно з тобою знались!..Ми по горі собі ходилиІ довго, палко говорили,На бій за край свій лаштувались.Давно вже в полі звечоріло,Одна лиш хмарка червоніла,Жита похнюплено гойдались,І тихо, боязно шептались,Про давні війни та могили,Що волю нашу схоронили,І жнив в зітханні сподівались.Попід горою, по долині,Гриміли співи солов'їні,І верби товпились юрбою,І колихались над водоюВ туман сповиті, мов примариІ наповняли серце чаром,А душу смутком і журбою.Твої слова, як спів летіли,Як перші квіти шепотілиЙ на серце стомлене жагоюСпадали чистою росою.Як пітьма оченьки глибокіСвітили в серце одинокеЖиттям дівочним і красою.І говорила, що Україну полюбилаПовстать за неї помінила.Твій гомін був не плач рабині,А клич війни і спів гордині,В очах не ніжність голубиці,Громові грали блискавиці,Що б'ють, руйнують всі твердині.Благословен святий мій краю,Ми під дверима щастя й раю -Подумав я - і в п'янім шаліВклонивсь дівчині ідеалуІ в честь твою воздвигнув храмиКадив пахущі фіміамиІ біля ніг твоїх складав журбу й печалі....Михайло Гаврилко