Хотів написати пост про синдром самозванця.Але хто я такий, щоб про це говорити…І в цьому, здається, весь його механізм.Ти мовчиш не тоді, коли тобі нічого сказати.А тоді, коли сказати вже є що, та внутрішній прокурор вимагає ще три дипломи і чийсь там іще дозвіл.А справжній самозванець не сумнівається.Він продає курси після трьох рилзів, називає себе наставником після однієї книжки й спокійно роздає поради, яких сам ніколи не перевіряв на собі.А ти сидиш над одним текстом третю годину.Перечитуєш. Видаляєш. Знову пишеш.Бо тобі не все одно.Синдром самозванця це часто не про слабкість.Це побічний ефект досвіду і експертизи.Коли людина вже достатньо розумна, щоб бачити межі власної компетенції, але ще недостатньо цинічна, щоб говорити про все з упевненим обличчям.Іронія в тому, що світ сьогодні винагороджує не завжди найглибших, а часто найгучніших.І поки одні чекають дозволу називати себе професіоналами,інші вже будують особистий бренд на харизмі, нахабстві й хорошому світлі в кадрі.Можливо, зрілість це не коли зникли сумніви.А коли ти перестав ставити їх за кермо.