дуже хотів закликати вас сходити на виставку анатолія криволапа в картинній галереї, розповісти про показ bobkova, написати про семпли парфумів dries van noten, які купив на поп-апі german., про нову колекцію gucci, про своє навчання, про авангардного композитора дьорда лігеті, музика якого в космічній одессеї кубрика… про життя, яке намагаюсь жити.

але мене якщо чесно вже не тримає ані жорстка wellness рутина з йогою, здоровим харчуванням і колагеном, ані саморуйнація, ані ескапізм, ані будь-яка комбінація цього всього. між робочими смс я постійно пишу близьким, чи вони живі, обговорюю з друзями день нашого рідного міста, яке вже чотири роки окуповано. дурка, пекло, тортури — ці слова я пишу і промовляю щодня. і добиває те, що я знаю, що є люди, яким гірше. багато людей. сильно гірше.

в такі моменти я як ніколи хочу в нести світ хоч якусь позитивну емоцію. я мрію робити щось, аби люди навколо були усміхнені, щасливі, танцювали, сміялися. тому мені сподобалося бути діджеєм, тому мені подобалося знімати відео на ютуб, тіктоки, писати пости сюди. цей пост — нагадування собі про те, що краса, музика, мистецтво, мода — це не розкіш, а ще одна сторона життя, яка наповнює його сенсом.

ніхто вже давно не тримається, не питайте порад ані в мене, ані у ваших друзів. я вдячний за те, що можу писати цей текст, вдячний за те, що живий. я можу не прокинутися завтра, як і більшість з нас. але якщо прокинуся — то продовжу жити, автоматично і механічно, поки що так. росіяни обстрілюють академії, університети, склади книг, лікарні, трц, виробництва, бізнеси, все-все.

вони хочуть забрати життя, українське життя. я не можу їм цього дати. я буду тащити себе далі.