Одна з неочевидних проблем нашої армії - надто швидкі підвищення. Іноді це вимушено, через втрати молодшого офіцерського складу. Але далеко не завжди. Я хочу звернутись до військових, курсантів, які можуть опинитись перед таким вибором. Не дозволяйте відбирати у себе право на помилки. Не дозволяйте відбирати у себе досвід. Система й так не дала більшості з вас побачити, що таке війна з позиції солдата. Тому спробуйте затриматись на позиції командира взводу якомога довше. Це єдине місце, де ви ще можете щодня перебувати поруч із солдатами і сержантами. Бачити, як формуються колективи. Чим вони живуть. Як працюють. Як реагують на стрес. Як відновлюються. Як сваряться. Коли ви підете на підвищення, ви заберете із собою рівно стільки розуміння солдатського життя, скільки встигли набрати на рівні взводу. І чим глибший цей досвід, тим точніше ви потім зможете оцінити: здатні люди виконати те, що ви нафантазували, чи ні. Я бачив достатньо космічних наказів окремих полковників, які свого часу пробули командирами взводів місяць-два ще до повномасштабної війни, а потім швидко піднялись по щаблях. І на моє глибоке переконання - космічність їхніх задумів іде саме звідти. Із того моменту, коли їм зробили ведмежу послугу й надто швидко підвищили. Є ще один бік цього питання, про який майже не говорять. Через психологічну неготовність до вищих посад багато талановитих молодих військових банально скурвлюються. Не справляються з гординею, і робоче починає підмінятись особистим. Я бачив надто багато прикладів, коли дійсно молодих і перспективних знищувала саме посада, до якої вони не були готові. Ні зрілістю, ні досвідом, ні характером. Пізніше, вони б витягнули цю роботу, але їм зробили ведмежу послугу, і вони опинились там надто рано. Швидке підвищення - це не завжди подарунок. Іноді це спосіб втратити командира ще до того, як він ним дійсно стане. Слава Україні!