Треба рухатися, щоби не зламатися. Робити прості, доступні речі. Застеляти вранці ліжко, прибирати вдома, чистити зуби, вигулювати собаку. Поливати квіти, годувати кота, готувати їжу й мити посуд. День у день — щось обов’язкове і знайоме повинне тримати тебе у твоєму житті, не дати впасти й померти. Відмічати кожен крок: змогла. Зміг. І байдуже, що інші в цьому марафоні обігнали тебе і не захекались. Зараз — не час для змагань. Зараз треба триматися за побут, за звичні дрібниці, навіть якщо вони здаються безглуздими. Вони зшивають розірване полотно життя, штопають його, з'єднують клаптики. Нагадують: ти дихаєш. Ти ходиш. Ти ще можеш щось — нехай менше, ніж раніше. Але можеш. Ти стоїш на землі. Земля тримає. Повітря наповнює легені. Світ упав, але не повністю. Не остаточно. Планета й далі обертається. Щось залишилось. І треба вистояти. Триматися. Повертатися. Тому що найскладніші часи — минають. Рано чи пізно. І якщо ти здасися, якщо не витримаєш — ти ніколи не дізнаєшся, що дотерпіти залишалося, можливо, зовсім трохи. Зовсім трішечки — і стало б легше… З мережі.