Демон Кратій
(притча про демократію)
Продовження 2.

Та цієї ночі Кратій не спав. Він розмірковував: найпростіше було б донести про змову правителеві. Юнака схопили б, адже він був головним натхненником. Але це не вирішило б проблеми. Прагнення звільнення завжди житиме в рабах. З’являтимуться нові провідники, складатимуться нові задуми. Отже, головна загроза державі завжди перебуватиме всередині самої держави.

Перед Кратієм стояло інше завдання — створити план поневолення всього світу. Він розумів: досягти цього лише силою неможливо. Потрібен вплив на думку кожної людини, на цілі народи. Треба змінити сам спосіб мислення, навіяти кожному, що рабство є найвищим благом. Потрібно запустити саморозвивальну програму, яка дезорієнтує народи в просторі, часі й поняттях.

Головним було адекватне сприйняття дійсності. Думка Кратія працювала дедалі швидше; він перестав відчувати тіло й важкі кайдани. Раптом, немов спалах блискавки, з’явилася програма — ще не оформлена, не пояснена, але вже відчутна й пекуча своєю масштабністю. У цю мить Кратій відчув себе одноосібним володарем світу.

Лежачи на нарах, закутий у кайдани, він захоплювався собою:
«Завтра вранці, коли поведуть усіх на роботу, я подам знак. Начальник сторожі виведе мене з шеренги й зніме кайдани. Я деталізую програму, промовлю кілька слів — і світ почне змінюватися.

Неймовірно. Усього кілька слів — і весь світ підкориться моїй думці. Бог дав людині силу, рівної якій немає у Всесвіті. Сила ця — людська думка. Вона породжує слова й змінює хід історії.

Ситуація склалася надзвичайно вдало. Раби підготували раціональний план повстання, здатний привести їх до проміжної перемоги. Але я кількома фразами зроблю рабами не лише їх, а й їхніх нащадків та земних правителів на тисячі років».

Уранці, за знаком Кратія, начальник сторожі зняв із нього кайдани. Наступного дня на його оглядовий майданчик були запрошені п’ятеро інших жерців і фараон. Перед ними Кратій розпочав промову:

— Те, що ви почуєте, не повинно бути ні записане, ні переказане. Навколо нас немає стін, і слів моїх не почує ніхто, крім вас. Я вигадав спосіб перетворити всіх людей Землі на рабів нашого фараона. Зробити це військами й війнами неможливо. Я здійсню це кількома фразами. Минуть лише два дні — і ви побачите, як змінюється світ.

Погляньте вниз. Раби несуть по одному каменю. Їх багато, і ми завжди вважали: чим більше рабів, тим сильніша держава. Але чим більше рабів, тим більший страх бунту. Ми посилюємо охорону, годуємо їх, аби вони могли працювати. Та вони ліниві й схильні до непокори.

Погляньте, як повільно вони рухаються. Але так буде недовго. Вони працюватимуть швидше. Їм не знадобиться сторожа. Сторожа сама стане рабами. І ось як це здійснити.

Нехай перед заходом сонця буде проголошено указ:
«Зі світанком нового дня всім рабам дарується свобода. За кожен камінь, доставлений у місто, вільна людина отримає одну монету. Монети можна обміняти на їжу, одяг, житло, палац і саме місто. Віднині ви — вільні».

Коли жреці осягнули почуте, найстарший із них мовив:

— Ти демон, Кратію. Задумане тобою покриє народи землі демонізмом.

— Хай буде так, — відповів Кратій. — Нехай у майбутньому люди назвуть це демократією.

Указ був проголошений на заході сонця. Раби були вражені. Багато хто не спав тієї ночі, мріючи про нове життя.

Наступного ранку жреці й фараон знову піднялися на майданчик. Побачене вразило їх. Тисячі колишніх рабів наввипередки тягли каміння. Дехто ніс по два. Інші бігли, здіймаючи пил. Навіть частина охоронців працювала разом з ними. Люди, що вважали себе вільними, прагнули зібрати якомога більше монет, аби збудувати власне щастя.

Кратій ще кілька місяців спостерігав за змінами. Раби об’єднувалися в групи, виготовляли візки, перевозили каміння. З’явилися носії води й їжі, лікарі, регулювальники руху. Люди обирали начальників і суддів, вважаючи себе вільними. Та суть не змінилася: вони й далі тягнули каміння.

Так вони й біжать крізь тисячоліття — в пилюці, обливаючись потом, тягнучи важкі камені.
І сьогодні нащадки тих рабів продовжують свій безглуздий біг…