Як на мене, найкраще, що є в романі — це взаємодія Кіко з хлопчиком. Емоційно зламана доросла зустрічає емоційно зламану дитину, і вони обоє стають сильнішими після цієї зустрічі. Це так гарно й щемко 🥺Кіко (з допомогою друзів) буквально розриває коло насильства, частиною якого була все дитинство, і рятує іншу живу істоту. Вона стає захисницею хлопчика, який не може захиститись, і тим самим зцілює ту частину себе, яка не отримала допомоги у свій час.Щоб пояснити, як Кіко потрапила в старий будиночок біля моря, авторка розкриває її історію. Кіко виросла у жорстокій сім'ї: мати й вітчим роками ламали її самооцінку й маніпулювали почуттями. На щастя, у найтемніший момент їй допомагає колишня шкільна подруга Міхару. А через Міхару Кіко знайомиться з Анґо — людиною, що відкриває Кіко шлях до нового життя.Після низки травматичних подій Кіко знову тікає, опиняючись на Кюсю, проте минуле знаходить її і тут. До речі, для тих, хто любить Банану Йосімото — особливо «Кухню» — цей роман відгукнеться знайомим теплом: та ж крихкість людських зв'язків, та ж віра у те, що навіть найглибша рана здатна загоїтися з часом.Ось цю фразу з «Кухні» я згадувала при читанні декілька разів: Буває багато-багато важких часів, Бог знає. Якщо людина хоче стати на власні ноги, я рекомендую взяти на себе турботу і догляд за чимось. Це можуть бути діти, або це можуть бути домашні рослини, розумієш? Це допомагає зрозуміти власні обмеження. З цього все починається. Хороша книжка. Можливо, трохи сентиментальна, можливо, занадто контрастна, проте хороша. Іноді для того, щоб допомогти собі, потрібно допомогти іншому. Думаю, нам усім варто згадувати про це частіше 🤍until august | #книгоогляди