Вірші, таро чи чаю кучері гарячі – кому повірити не знаю, бо відповідь давати не спішить ніхто, тріщить свіча – та й годі. Бували вечори й тихіше – доводилось аж вуха затуляти, ще трохи і живі думки пішли б душити на горищі пацюків. Бували вечори й тихіше – доводилось кричати, щоб залишитись в живих. Хотілося сказати – щоб пережити власну думку, але ж як не крути – вона переживе мене, тебе, всіх нас. Пар вислизає з моїх рук – і чим міцніше стає чай, тим менше в ньому вгадується погляд; чай і чай. Тепло і пари кучері в руках лишаються, але так, по пам’яті. Я вишиваю спогади на пледі і укриваюсь ним щовечора, щоночі, щоразу, як холод підбирається занадто близько. Я забуваю вивчені рядки – присягаюсь більш не пам’ятати, та все одно, поки не чуєш, вимовляю їх крізь сон. Твій сон міцніше за поезію, мій ні – одного дня я все ж повірю власним віршам, знаєш. Знаєш. Тріщить свіча і з книжку в книжку рядки переповзають: шукають ніби найзручніше місце, як коти. Тому вночі я не читаю: вночі книжки незрозумілі, інша справа – зранку. Та він десь зараз на іншій половині нашої планети, десь губиться між картами в колоді, сліди заплутавши, перемішавши традиційний символізм. Серед старших арканів – чужий, серед молодших – самотній. Що ніч, що таро – щедрі на пояснення, підказки і застереження, але… Я переглядаюсь із сонним світанком, що виходить після того, як колоду перетасував вже втретє: ти випадково не знаєш розклад, який покаже мені її посмішку?