#исконно_русские_земли

Башкири проти москви: чому вони не завжди воювали на боці імперії.

🔥⚔️💪

Існує твердження, що після приєднання до росії башкири нібито завжди підтримували центральну владу у війнах з іноземними державами. Проте історія показує іншу картину: башкирські повстання, переговори з іноземними правителями та спроби знайти альтернативу московському пануванню свідчать, що відносини між башкирами й царською владою далеко не завжди були мирними.

Показовий приклад — події Північної війни 1700–1721 років, коли росія воювала зі Швецією. Поки основні сили царства були залучені до війни, башкири в 1704–1711 роках вели власну боротьбу проти московської влади. Причинами конфлікту стали порушення попередніх домовленостей, зловживання місцевої адміністрації та утиски башкирських прав. За викладом, наведеним у джерелі, завершення протистояння змусило уряд Петра I підтвердити права башкирів на їхні землі.

Башкири не обмежувалися лише збройною боротьбою. Вони також намагалися заручитися підтримкою зовнішніх сил. Під час повстання 1704–1711 років посол Мурат-султан вирушив до кримського хана, а звідти — до османського султана. Він просив прийняти башкирів під їхнє підданство й допомогти військами у боротьбі проти російської влади.

Такі кроки свідчать, що частина башкирських лідерів шукала різні способи позбутися залежності від москви. У різні періоди вони запрошували на свої землі правителів, які могли стати альтернативою царській адміністрації. Серед них були нащадки сибірського хана Кучума та каракалпакські хани. Алдар-батир, зі свого боку, запрошував на башкирські землі казахського хана Абулхаїра.

Ці спроби були не лише дипломатичними маневрами. За ними стояло прагнення зберегти власні права, землі та можливість самостійно визначати своє майбутнє. Коли місцева влада порушувала домовленості, башкирські діячі шукали зовнішніх союзників або намагалися змінити політичну ситуацію на свою користь.

Про ставлення частини башкирської інтелігенції до російської влади в пізніші часи писав і Закі Валіді у своїх «Спогадах». Він згадував татарського письменника Фуата Туктарова, якого дивувало, що батько Валіді, Ахметшах Валіді — імам-хатиб другої соборної мечеті села Кузяново, — у п’ятничних проповідях висловлював своє ставлення до росії у зв’язку з початком Балканської війни. Також Закі Валіді згадував свого дядька, муллу села Утяк Сатлик-улі Хабібназара, який бажав поразки росії в російсько-японській війні.

Отже, уявлення про незмінну відданість усіх башкирів московській владі не витримує зіставлення з наведеними історичними прикладами. У різні епохи частина башкирських лідерів виступала проти царської адміністрації, шукала підтримки за кордоном і намагалася повернути собі політичну самостійність.

Такі дії не варто автоматично називати зрадою. Якщо сторони укладали домовленості про права й землі, а влада згодом їх порушувала, конфлікт ставав наслідком боротьби за виконання цих зобов’язань. Саме тому історію відносин башкирів із російською державою потрібно розглядати не як історію безумовної лояльності, а як складне протистояння між прагненням імперської влади контролювати території та бажанням місцевого населення зберегти свої права й свободи.

Поділися постом та не забуть про👍