Щось змінилося. Вже все інакше, як вчора. Літо раптом стало кінцем літа. Дощ, зовсім не літній, а дрібновітряний, закінчиться, здається, вже восени. І нерівності кори каштанів — як химерні русла дощових річечок.Перегородивши таке русло пальцем, я не спинив води — вона знайшла іншу дорогу.Але я впіймаю цю осінь. Вона не вивернеться від мене.Я відчув її ще на початку літа. Тоді було літо сухості. Адже у літі багато літ. Тепер тяжко сказати — що я відчув. Але я казав — осінь вже незабаром, вона вже десь тут, хоч її трошки.Мені відповідали: звичайно, осінь незабаром, але хай мине літо; будеш мати осінь. А я знов — осінь можна мати і влітку.Найсумнівніше — цей період літа, коли не знаєш вранці, чи почалося вже щось зовсім інше.Сьогодні, здається, почалося.✍️📚 Тарас Прохасько «Спалене літо», 1990-тіЦе уривочок з історичного твору — найпершого оповідання Прохаська, яке прийняв Іздрик для публікації у журналі «Четвер». До того було декілька невдалих спроб автора, і ось він, початок великого шляху! Розповідь Іздрика про цю подію дам у коментарі. 👇Ви, до речі, відчуваєте, що почалося? 👩‍🎨🎨 Наталія Вергун «Літній дощ», 1969Наталія Вергун — майстриня жанрового малярства, з особливою увагою до картин життя українського села. Чудово співпало з Прохаськівським передчуттям осені те, що тут дощ явно літній, але вже точно не такий вже й теплий — «дрібновітряний».