«Свобода — це день, коли про неї згадуєш. З цього дня вона починається. Це як завдання з зірочкою: воно не обов’язкове, але як виконаєш — одразу здається, що світ належить тобі». Єлизавета Бурштин «Мене звати Дуся», 2025Заходять якось Таня Малярчук з Тарасом Прохаськом у бар, а на їхньому місці вже сидить Ліза Бурштин. І вже не поступиться, бо написала роман, якого давно чекали від них. Якщо почитаєте, ви мене зрозумієте. Наприклад, зупинкова філософія (а зупинка у романі — це надпотужний образ): Зупинки в селі такі самі неоднозначні, як і люди в селі. Вони розмиті, раптові і, на перший погляд, прості. 🐄 Ліза романтизує село так, що хочеться стати адептом її релігії — і це не завжди хі-хі-ха-ха. У Лізи є власний стиль на межі жартів, спостережень і переживань, цей коктейль п’янить:Всі люди інколи роблять дивні речі. Тому завжди добре, коли поряд є корова, слива або сонце, щоб нагадати, що світ — великий, і в ньому не самотній ніхто й одночасно самотні всі. 🐮 Але разом з тим, це і дуже глибоко: Любов не є терміновою потребою, любов може почекати, і тому на неї не завжди звертають уваги. Без неї можна прожити, я без бутерброда у фользі, який треба зібрати дитині в школу, без випрасованої форми, компоту з ягід, який ніхто не п’є, та чистої підлоги — ні. Бо це видиме. А те, що видиме, те й важливо. ✍️ І таке спостереження — реальність, як омана, як помилка сприйняття, супроводжує Дусю на її прямому шляху через село. Але воно ж і дозволяє їй точно знати, що найважливіше: Для такого лінивого мужчини, як Аркадій, Дуся була знахідкою. Вона прагнула лише любові, а для Аркадія це означало, що їй нічого не треба. 💔 Але це село справжнісіньке, бо і його не оминула війна, як і кожне з українських сіл: Війну чути завжди, навіть якщо вона в іншому місті, в іншій країні, в іншій людині. 📖 У авторки промовисте прізвище, але роман цей — більше, ніж бурштин. Це просто діамант, #раджу_почитати всім. 💎