Один мій друг (ви знаєте його за каналом «Перехресні стежки») багато говорить про українську літературу. І багато з того, що він каже, змушує замислитися.В Україні найбільш популярна перекладна література. Це видно і з відгуків, і з обговорень, і з топів книгарень чи видавництв. Українські автори там є, але здебільшого з місяця в місяць — одні й ті самі книжки. Попри те, що новинок виходить безліч, багато з них просто не доходять до уваги читачів і читачок, залишаються поза фокусом.Так само й з українською класикою. Ми вдячні видавництвам, які піднімають ці пласти — тексти, на яких ми мали б зростати (але всі ми знаємо, чому сталося інакше). І все ж, окрім хіба що «Міста» Підмогильного, вони не стають суперпопулярними. Я трохи роблю для популярності жіночих текстів, але бачу, що треба ще. Та й загалом «тренд на класику» досить умовний — це величезне поле для роботи.Я за різну літературу — перекладну, українську, жанрову, серйозну. Але проблема в тому, що ми дуже мало знаємо своє. У нас досі немає культу власної культури, первинного вибору українського перед іншим. І це — наслідок тривалої російської культурної окупації, який й досі відчутні. Я дивилася інтерв’ю з Портніковим і зачепилася за думку: нам варто менше зациклюватися на російській культурі чи її кенселингу, а більше думати про те, що можемо дати натомість. Але що ми можемо дати, якщо у нас немає культу свого?Українській культурі треба більше нашої уваги. І популярній культурі теж. Бо виходить стільки різних, класних сучасних книжок — і шкода, що вони часто залишаються непоміченими. Тут мала б бути думка, що розважатися чи плакати теж краще зі своїм, але її ще треба додумати. Тому, спілкуючись з Олексієм і думаючи над цим, я виділяю для себе напрям роботи: підтримка українських авторок, сучасних авторок.Я розумію, що не зможу читати чи підтримати все. І нікому нічого не обіцяю. Але саме це триматиму у моєму фокусі.