Telegram statistics channel - @uinp_gov

#ЦейДеньвІсторіїУкрани31 січня – 140 років від дня народження Віктор Приходько (1886–1982) – громадського, політичного та державного діяча, борця за Незалежність України у ХХ столітті.З початком Лютневої революції 1917 року Віктор Приходько активно долучився до українського національного руху. У травні 1917 року був обраний представником Поділля до складу Української Центральної Ради. У 1917–1918 роках очолював освітній напрям у Подільському губернському земстві, був губернським комісаром з народної освіти та розгорнув масштабну діяльність з організації українського шкільництва на Поділлі.У квітні 1918 року його обрано головою Подільської губернської народної управи. Критично ставлячись до гетьманського режиму, взяв участь в антигетьманському повстанні. Після повалення гетьманату працював у структурах Директорії УНР – зокрема завідував Відділом судових справ. У 1919 році був переобраний головою Подільського губернського земства та став одним з авторів «Меморандуму громадських діячів Поділля», у якому містилася критика внутрішньої політики Директорії.У 1920 році Віктора Приходька затверджено на посаді товариша Головноуповноваженого уряду УНР. Після поразки визвольних змагань працював в урядових структурах УНР в еміграції, викладав в Українській господарській академії в Подєбрадах, залишаючись активним учасником українського політичного життя за кордоном.В еміграції він виступив одним з ініціаторів ідеї Всеукраїнського національного конгресу, був співзасновником товариства охорони українських історичних пам’яток за кордоном. Автор мемуарів «Під сонцем Поділля» – важливого джерела з історії українського руху на Поділлі кінця ХІХ – початку ХХ століття.У роки Другої світової війни входив до складу Українського Центрального Комітету в Кракові та підписав звернення до українського народу із закликом до відновлення Української держави. З 1949 року мешкав у США, де протягом десяти років очолював Український конгресовий комітет Америки.Віктор Приходько помер 5 лютого 1982 року у Нью-Йорку – все життя залишаючись послідовним борцем за українську державність.

#ЦейДеньвІсторіїУкраниСьогодні виповнюється 160 років з дня народження одного із фундаторів Української автокефальної церкви, архієпископа Юрія (Георгія) Міхновського.Він належав до того ж давнього козацько-священницького роду, що й ідеолог української самостійності Микола Міхновський, був його далеким родичем. Народився у селі Піщана Золотоніського повіту Полтавської губернії у родині священника. За прикладом батька обрав шлях душпастиря. І життєвий принцип: служити Богу й Україні, де б ти не був.У 1917 році отець Георгій підтримав рух за Українську Автокефальну Церкву, був делегатом Полтавського єпархіального з'їзду. А в жовтні 1921 року, на Першому Всеукраїнському православному церковному соборі став одним із перших архієпископів УАПЦ, висвячених за традицією Александрійської церкви через групове рукопокладання священників. У його архієрейській хіротонії взяли участь митрополит Василь Липківський, архієпископи Нестор Шараївський, Іоан Теодорович та Олександр Ярещенко.На жаль, більшовицька українізація швидко змінилася більшовицьким терором. Антирелігійна кампанія супроводжувалася закриттям церков та репресіями проти священників. Через проукраїнську позицію архієпископ Міхновський мав постійні утиски від більшовицьких каральних органів: у владики тричі брали підписку про невиїзд, забороняли проповідувати, накладали на церкву величезні податки, які були відвертим грабунком.Коли в 1932 році більшовики заарештували настоятеля Софійського собору в Києві архієпископа Київського Костянтина Малюшкевича, Міхновський замінив його на посаді. Під час Голодомору 1932–1933 років він організував при Софійському соборі допомогу постраждалим від голоду. В 1934 році в Святій Софії заборонили богослужіння, а за два роки і самому Міхновському під страхом смертної кари було заборонено служити будь-де. Попри це, архієпископ продовжує підпільно проводити відправи у помешканнях парафіян, організовує збір підписів за відкриття бодай одного українського православного храму в Києві.11 липня 1937 року Георгія Міхновського арештовують та засуджують до розстрілу, звинувативши в контрреволюційній діяльності. 16 жовтня вирок було виконано.

Пам’яті сержанта Ігоря АндросоваЗагинув у бою на Харківщині у вересні 2022 року Ігор народився 30 квітня 1967 року в Кременчуці. Після школи вступив до Крюківського технікуму, а після служби в армії працював на Крюківському вагонобудівному заводі. У 1995 році перейшов на службу до органів внутрішніх справ.З початком АТО Ігор приєднався до ЗСУ, служив у 17-й ОТБр та отримав статус учасника бойових дій у 2016 році. Після демобілізації повернувся на завод. У березні 2022 року, після вторгнення РФ, його знову призвали до армії, де він став головним сержантом танкового взводу.Ігор загинув у вересні 2022 року під час контрнаступу на Харківщині. Він був досвідченим танкістом та командиром. Виховав п’ятьох синів і доньку.У 2022 році на честь Ігоря відкрили пам’ятну дошку у Кременчуцькій гімназії. Указом Президента України він був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).Фото з сімейного архівуПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.

🇺🇦 ДЕНЬ ЗАТВЕРДЖЕННЯ ДЕРЖАВНОГО ПРАПОРА УКРАЇНИ28 січня 1992 року Верховна Рада України офіційно затвердила синьо-жовтий стяг Державним Прапором України. Це рішення стало важливим етапом відновлення багатовікової історії українського державотворення після проголошення незалежності 24 серпня 1991 року.Жовто-блакитні барви державної символіки незалежної України мають глибоке історичне коріння. Їх поєднання зафіксоване в символах Русі, у гербах і хоругвах середньовічних міст та міській геральдиці ранньомодерної доби. З XVIII століття полкові й сотенні козацькі прапори Війська Запорозького виробляли з блакитного полотнища, на якому жовтою фарбою наносили хрест, зорі, зброю, постаті святих.Затвердження синьо-жовтого поєднання як українських національних кольорів відбулося під час європейської «весни народів». Вперше такий прапор замайорів у червні 1848 року на міській ратуші Львова, а під час Української революції 1917–1921 років синьо-жовтий стяг стає державним прапором Української Народної Республіки, символом суверенітету та прагнення до власної держави.Радянський тоталітарний режим витіснив і заборонив національну символіку. Синьо-жовтий прапор був оголошений «буржуазно-націоналістичним», за його використання переслідували й карали. Водночас він залишався знаком спротиву, символом боротьби за свободу, в українському підпіллі, в еміграції, у дисидентському русі другої половини ХХ століття.Повернення синьо-жовтого прапора до публічного простору наприкінці 1980 років стало яскравим проявом національного відродження. 24 липня 1990 року такий прапор підняли над Київською міською радою, це було символічною подією на прийняття 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України, а після проголошення незалежності України синьо-жовтий стяг закономірно набув статусу Державного прапора.Затвердження прапора у січні 1992 року засвідчило спадкоємність сучасної Української держави з традиціями Української Народної Республіки та попередніми етапами українського державотворення. Це був не лише юридичний акт, а й символічне повернення історичної пам’яті, перерваної десятиліттями імперського й радянського панування.Державний Прапор України є знаком соборності українських земель і громадян незалежно від регіону, мови чи походження. У різні історичні періоди він об’єднував українців у прагненні до свободи, і сьогодні, його розвівання над територією України - це символ суверенітету, незламності та спільної відповідальності за майбутнє країни.У ХХІ столітті, в умовах збройної агресії російської федерації, синьо-жовтий стяг знову став мішенню ворога, адже є маркером української ідентичності, є символом спротиву, з яким українські воїни захищають державу, право бути вільними в соборній Україні.Державний Прапор України не лише поєднання кольорів. Це знак історичної тяглості, пам’яті про боротьбу попередніх поколінь і підтвердження незворотності прагнень українців на шляху до соборної держави.

27 січня в багатьох країнах світу відзначають Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. Генеральна асамблея ООН 1 листопада 2005 року ухвалила Резолюцію №60/7, де зазначено, що «Голокост, який призвів до знищення однієї третини євреїв і незліченної кількості представників інших національностей, завжди слугуватиме всім людям пересторогою про небезпеки, які приховують у собі ненависть, фанатизм, расизм та упередження…».Україна на державному рівні вперше долучилася до вшанування пам’яті у Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту у 2012 році, відповідно до постанови Верховної Ради України від 5 липня 2011 р. № 3560-VI «Про 70-річчя трагедії Бабиного Яру». Однак громадські ініціативи вшанування пам’яті жертв Голокосту 27 січня розпочалися відразу по ухваленню резолюції Генасамблеєю ООН.Дату приурочено до звільнення 1945 року військами 1-го Українського фронту в’язнів нацистського концтабору Аушвіц, який став у сучасному світі символом нацистських злочинів. Аушвіц – єдиний колишній концтабір, а сьогодні – музей, який внесено до Списку світової спадщини ЮНЕСКО. Щороку його відвідують мільйони туристів. Нацистська расова політика базувалася на злочинних дискримінаційних заходах, що із часом переросли у масові страти. Першими жертвами цієї політики стало єврейське населення. Людей знищували лише за етнічну належність. План «остаточного вирішення єврейського питання» зазнав змін у процесі краху нацистського «бліцкригу» в СРСР. Перспективи переселення євреїв у певну місцевість (на територію Польщі ‑ в район Кракова, на Мадагаскар або за Урал) з розгортанням Другої світової війни виявилися примарними. Відтак нацисти вдалися до терору.Методи Голокосту на окупованих нацистами територіях СРСР відрізнялися від тих, що застосовували в європейських країнах під час Другої світової війни. Там євреїв заганяли в гетто, із часом могли відправити до місць масового знищення у газових камерах. А на українських землях, які стали складовою СРСР до 1939 року, більшість єврейського населення загинула від куль у протитанкових ровах. Частину ровів викопали ще за радянської влади, інші копали за окупації військовополонені, місцеве населення або самі жертви.Одна з акцій «остаточного вирішення» відбулася наприкінці серпня 1941 р. Ідеться про масовий розстріл євреїв у Кам’янець-Подільському, де їх на початок війни мешкало близько 10 тисяч. У першій декаді серпня 1941-го угорська влада депортувала майже 18 тис. євреїв із Закарпаття в окуповану німцями Україну. Нацисти змусили їх йти маршем від Коломиї до Кам’янця-Подільського, де разом із місцевими євреями розстріляли протягом 26–29 серпня (разом 23,6 тис. осіб). Євреїв, які залишалися на території Закарпатської України, у травні 1944-го вивезли до концтабору Аушвіц. Там переважна більшість з них загинула в газових камерах відразу після прибуття.Аушвіц – найбільший концентраційний табір нацистської Німеччини. Він існував на території Польщі (в м. Освенцим) упродовж 1940–1945 років. До 1942 року це був один з багатьох концтаборів Третього Рейху; від 1942 року – головний осередок масового винищення євреїв. Аушвіц став для світу символом террору, Голокосту й геноциду.Вчені вважають, що за весь час у концтаборі було ув’язнено близько 1,3 млн осіб, з яких 1,1 млн знищили. Крім євреїв і поляків – двох найбільш постраждалих етнічних груп – в Аушвіці утримували радянських військовополонених і представників інших національностей. Серед них були й українці та вихідці з українських земель, за припущенням дослідників – близько 100 тис. осіб.Страхітлива політика терору проти євреїв на території окупованої України знищила їх як соціокультурну й етнорелігійну спільноту. Жертвами Голокосту на українських територіях стало близько 1,5 млн осіб.

Пам'яті актора, спортсмена, воїна Івана Кононенка (позивний «Конон»)Загинув під час боїв у Курській області, майже рік вважався зниклим безвістиІван Кононенко народився 26 липня 1983 року в Києві. Ще зі школи він був із тих, хто завжди робить більше, ніж «треба»: у 2000-му вступив одразу до двох вишів, але обрав ветеринарну медицину НУБіП України. Під час навчання займався наукою, писав роботи з ветеринарної хірургії, паралельно закінчив військову кафедру й отримав звання молодшого лейтенанта запасу (зв’язок), досконало опанував англійську. З 2004 року працював лікарем у приватній ветклініці «Еквус» і буквально рятував тих, хто не може попросити про допомогу – тварин. У 2008-му захистив магістерський диплом.Та його життя не вкладалося в одну професію. Іван жив спортом і силою: був у команді Василя Вірастюка, перемагав і брав призові місця на змаганнях, а ключовою стала перемога на Ukraine Open 2006 Olimp Strongman у Києві. Він тренував людей у залах і вів популярні сторінки, де показував прості вправи «з підручних засобів» так, щоб кожен міг почати. Паралельно Іван встиг увійти і в кіно: знімався в серіалах, фільмах та рекламі, часто в ролях охоронців, тренерів, силовиків, і робив це впізнавано, по-своєму. Але найбільшим його щастям була родина – дружина й двоє синів.24 лютого 2022 року він добровільно пішов до тероборони Голосіївського району Києва. Побратими згадували: Іван був із ними з першого дня, безстрашний, пройшов Чернігівщину, Донбас і Бахмут. У листопаді 2022-го отримав важке поранення й майже рік відновлювався. Лікарі сумнівалися, що він повернеться у стрій, але Іван створив власну програму реабілітації й навіть записував відео, щоб цей досвід допоміг іншим. І все одно повернувся: казав, що для нього війна не закінчена. Після служби в ТЦК, щойно дозволив стан здоров’я, він знову пішов на передову, підписав контракт із ЗСУ, став старшим лейтенантом і очолив стрілецький взвод, отримав відзнаки за стійкість і відповідальність командира.У листопаді 2024 року він написав, що їде у термінове відрядження і довго буде без зв’язку. 16 листопада зв’язок із ним обірвався, 25 листопада родина отримала повідомлення: безвісти зниклий. Згодом стало відомо, що Іван загинув на території Курської області РФ, біля населеного пункту Нижній Клин. Йому було 41. Понад рік тривали пошуки, і лише тоді Герой повернувся додому на щиті.Прощання з Іваном Кононенком відбулося 9 грудня 2025 року в Михайлівському Золотоверхому соборі в Києві. Поховали його на Алеї Слави Лісового кладовища. Вічна шана Герою! Фото: Фейсбук-сторінка Іван КононенкоЗа матеріалами Пам'ять, NV, Янголи спортуПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.

🎬Сьогодні минає 120 років від дня народження Віктора Добровольського — Народного артиста СРСР (1960) та народного артиста Української РСР (1948). Лауреата Державної премії України імені Тараса Шевченка (за 1983 рік).Майбутній митець народився в родині священика: його батько служив настоятелем Лисогірської церкви Петра і Павла. Акторську освіту Добровольський здобув у театральній студії при Одеському драматичному театрі. У різні роки працював на сценах театрів Одеси, Харкова та Донецька, формуючи власний стиль і творчу манеру.У 1939–1964 роках Віктор Добровольський був провідним актором Київського українського драматичного театру імені Івана Франка. Упродовж 1964–1984 років працював у драматичному театрі імені Лесі Українки. У кінематографі дебютував на початку 1930-х років.1939 рік став для актора випробуванням: органи НКВС заарештували його за сфабрикованими звинуваченнями в «антирадянській, націоналістичній і терористичній діяльності». Слідство інкримінувало Добровольському нібито участь у підготовці замаху на Лазаря Кагановича під час гастролей у Москві. Розслідування тривало близько року й завершилося повним виправданням та звільненням актора.У 1964 році Віктор Добровольський у складі делегації українських митців відвідав США та Канаду, де виступав з читанням творів Тараса Шевченка, представляючи українську культуру за кордоном.Створені Добровольським сценічні й екранні образи вирізнялися глибоким психологізмом, внутрішньою напругою, силою волі та рішучістю дії. В основі кожної ролі актор клав уважно вивчену реальність, віднаходячи для персонажів переконливі, індивідуальні риси й точні життєві деталі.👉 За своє життя Віктор Добровольський зіграв понад 200 ролей у театрі та понад 30 — у кіно. Серед найвідоміших фільмів за його участю — «Тарас Шевченко», «Петро Перший», «Макар Нечай», «Велика земля», «Вкрадене щастя», «У степах України», «Калиновий гай», «Кривавий світанок». Помітними стали також його ролі у стрічках «Блакитні дороги», «Щедре літо», «У мирні дні», «Нерозлучні друзі» та інших.Колеги згадували Віктора Добровольського як людину принципову й чесну. Він підтримував молодих митців навіть тоді, коли це суперечило офіційним канонам. Його акторська школа стала орієнтиром для наступних поколінь українських акторів.

СПАДКОЄМЦІ БОРЦІВ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ: УКРАЇНСЬКА АРМІЯ КРІЗЬ СТОЛІТТЯСьогодні, у День Соборності України, на Хрещатику біля Головпошти відбулося відкриття фотовиставки «Спадкоємці волі: Українська армія крізь століття», присвяченої проголошенню незалежності УНР, Акту Злуки УНР і ЗУНР, а також ролі сучасного війська в боротьбі за незалежність українського народу.Фотовиставка, яка в першу чергу поєднує образи сучасних воїнів із їхніми попередниками доби Української революції 1917–1921 років, показуючи еволюцію українського війська та спадковість боротьби за свободу. Та ключове – нагадує, що Збройні сили України є спадкоємцями не совєцької армії, а борців за свободу початку ХХ століття.«Ця виставка є містком між поколіннями, нагадуючи про постійну боротьбу за ту ж країну і за ті самі ідеали, особливо сьогодні, коли ми відзначаємо День Соборності», – підкреслив Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров.Дякуємо за працю та організації фотовиставки представниками Сухопутних військ Збройних Сил України. Також долученим до відкриття виставки керівнику проєкту «Спадкоємці волі: Українська армія крізь століття» – начальнику відділення комунікацій 68-ї окремої артилерійської бригади, майору Олег Калашніков, Ярославу Тинченко, заступнику директора Національного військово-історичного музею України. Сергію Самчуку полковнику та представнику Головного управління психологічної підтримки персоналу ЗСУ, начальнику 1 центру інформаційно-комунікаційної підтримки Сухопутні війська ЗС України майору Тарасу Ткаченко та капітану Віті Титаренко.

Пам’яті молодшого сержанта Антона Бондаренка (позивний «Бандерас»)На нього чекала наукова кар’єра та яскраве просвітницьке життя, натомість усе забрала війнаАнтон Бондаренко – перекладач, філолог і просвітник, який цитував латину в оригіналі, знав французьку філософію й мріяв повертати в ужиток автентичні українські слова.Він навчався у ліцеї №155 та КНУ ім. Тараса Шевченка, студіював філологію у французькому Університеті Лотарингії, створив YouTube-канал «Освітарня» і записав майже 30 радіоепізодів про питомо українську лексику, втраченої через русифікацію.Під час повномасштабної війни Антон допомагав іноземним журналістам як фіксер і сприяв створенню десятків сюжетів про Україну. У 2022-му також долучився до евакуації цивільних з Бучі та Ірпеня.У 2024 році після захисту магістерського диплома Антон пішов добровольцем на фронт у складі 13-ї бригади НГУ «Хартія». Служив в.о. головного сержанта роти з іноземцями, навчався у Британії, фактично був головним сержантом-українцем колумбійської роти. Побратими згадують його як чесного, уважного лідера, який навчав інших і залишався просвітником навіть «на нулі», з філологічними дискусіями між виходами та любов’ю до слів на кшталт «голяр».15 вересня 2025 року Антон загинув на Харківщині під час бойового завдання. Йому було 26. ДНК-експертиза підтвердила загибель від прямого удару ворожого дрона, Героя поховали на Національному військовому меморіальному кладовищі на Київщині. Пам’ять про Антона живе в його справі, і в людях, яких він навчав та підтримував.«Ти прожив коротке, але дуже яскраве і насичене життя, запалюючи серця і душі. Це, трясця, несправедливо, що ти пішов у засвіти і лишив нас усіх тут без пояснення інших маловідомих слів, які, можливо, тепер і нікому буде вже тлумачити», - написав Сененко. Вічна памʼять славному Воїну! Фото з сайту Красилівської міської територіальної громадиЗа матеріалами: 13-та бригада НГУ «Хартія», Фейсбук-сторінка Юрій Бутусов та Фейсбук-сторінка Антон Сененко Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.

ЛУЦЬК ПАМ’ЯТАЄ: ВШАНУВАННЯ ГЕНЕРАЛА УНРЙого бійців називали «алмазівцями» – і це було не прізвисько, а знак якості.Олексій Алмазов – уродженець Херсона, генерал-хорунжий Армії УНР, один із тих, хто не просто воював за Україну, а творив українське військо. У 1917 році він заснував 1-й український артилерійський дивізіон – настільки ефективний, що його найкращих вояків почали називати за прізвищем командира.У 1918-му Алмазов очолив артилерію Окремого Запорізького загону та брав участь у визволенні Криму від більшовиків. Після поразки Української революції його шлях не обірвався – він пройшов інтернування, здобув інженерну освіту в Подєбрадах і повернувся на Волинь.У Луцьку Алмазов став не лише чиновником, а серцем українського громадського життя: очолював філію Українського Центрального Комітету, допомагав голодуючим в Україні, багато років разом із дружиною опікувався Українською гімназією.Його похорон у 1936 році перетворився на справжню українську маніфестацію: домовину, накриту синьо-жовтим прапором, провезли центральними вулицями Луцька на гарматному лафеті, а попереду колони несли орден Залізного Хреста.18 січня 2026 року на могилі Олексія Алмазова в Луцьку відбулося покладання квітів за участі представниці Український інститут національної пам’яті Лесі Бондарук, історика Сергія Яцишина та учнів Волинський обласний військовий ліцей імені Героїв Небесної Сотні.Серед них – учениця Марія, яка нині досліджує біографію генерала, чиє ім’я стало символом професійного війська.Історія Алмазова – це історія про честь, тяглість і відповідальність перед майбутніми поколіннями.