а я знову розсиплюсь на тисячі тисяч нот.розчиню себе сам, допиваючи теплий портер.божевільні дівчата все тягнуть мене на дно…хоч, направду сказать -я не те, щоб аж надто проти.я давно не боюся – цей сюр став моїм їством.засинати в нім затишно,бажано ще й навік.твій контакт загубився між мрією взяти стволі великою чорною діркою в голові.тільки це та депресія – ось що моє найвище.тут не треба нікого, бо тиша вже стала чудом. я з порожніх пляшок побудую собі кладовище,щоб сховатись у ньому і більше тебе не чути.небосхил заіржавів на заході. світ дрижитьти притисла мене до ліжка. на шкіру тиснутьметалеві наручники. а за вікном вогнііще пару секунд – і нам знову бракує кисню.я вже більше не можу підняти свій хрест як щитвсе зламалось? нехай! паладінам бинти не личать!проковтни усе мовчки, а потім іди мерщійі забудь сюди шлях,я боюся шизофренічок.і коли в колискових як завжди грохоче дріллми на вікна висоток магнітиками налипли.ти все юзаєш смайлики замість звичайних сліві ще там, під спідницею, трусики хеллоукітті.і хай місто ховає в калюжах свою весну.хай ця дівчинка водить зубками по зап'ястку.став на павзу цю ніч. знай, що демони не заснуть.електричні розряди на наших вологих пальцях.і захочеться більше жесті. тоді давайодне в одному ритися глибшещоб роздивитись,як ця магія тепла, що кожен із нас ховаврозчиняється швидко в сьозах і гарячім спирті.вмазатись чим прийдеться. ревіти. згадати травми.під блюз молитвлюди найближчі гниють та ідуть у вічність.а мій слух не приваблює скрегіт твоєї оккамивсе скінчилося, люба, тож не дзвони.я боюся шизофренічок.Мур Каметов