12 років тому я їхала поїздом 48 годин до Сибіру із можливістю лише 2 рази вийти на вулицю. Тому що вдень було лише 2 зупинки, тривалістю понад 2-5 хвилин, коли дозволяли вийти. Тоді думала про своїх розкуркулених прадідуся з прабабусю, як їх вивозили до Сибіру практично туди ж, куди їхала я, без можливості вийти на вулицю,Зараз у мене відчуття, що нас усіх посадили ось у такий самий потяг під назвою "Війна" без зупинок, без можливості вийти. З такою ж кількістю поламаних доль. З таким же нерозумінням, де буде кінцевий пункт цього поїзда і що ми побачимо, коли з нього зійдемо. Без уявлення, якими ми будемо, коли подолаємо цю дорогу. Без повернення до того минулого, якого вже немає і ніколи не буде. Але з надією на майбутнє. А зараз є лише ця дорога, момент зараз і невідомість. Але колись цей наш поїзд зупиниться. Він не може їхати нескінченно довго. І, вийшовши з цього поїзда, так важливо залишитись Людиною. Не знищити один одного. Підтримувати. Допомагати. Цінувати. Співчувати. ЛюбитиЗнаходити кожного дня те, чому можемо радіти. Жити. У цьому поїзді ми можемо проявити ті вічні цінності, на яких тримається цей світ. Колись він точно зупиниться.p.s. Зараз сіла в поїзд і усвідомлюю, що востаннє я їхала поїздом 5 березня 2022 року з Києва до Львова. Здавалося б не переміщалася більше з тих пір поїздами фізично але за відчуттями я з того поїзда так ще й не зійшла 💜 ~ Lesya Egorova