Оксана Сухорукова, очільниця ДОЗ, про стан справ в ДОЗ:На цьому місці мав би бути пост з вдячністю команді і всім, хто нас підтримав на важкому шляху довжиною в рік. Розповідь про все, що встигли зробити і про те, що і чому не встигли. Про набуту або ні спроможність. Бо в п’ятницю мав бути мій останній день роботи в ДОЗ. Але в четвер мене ввічливо попросили затриматись на два тижні. Скоріш за все, це пов’язано з тим, що кандидатуру на цю посаду так і не знайшли. А відповідно – не знайшли команду. Немає кому передати справи. І коли з’явиться – невідомо. Зійшлись на місяці.В п’ятницю я просила тих, хто працював зі мною цей рік, відкликати тимчасово свої заяви на звільнення, аби за цей місяць ми встигли доробити ті проекти, які можливо доробити за цей час. Звісно залишаться не всі. Сподіваюсь, що міністерство скористається можливістю і пришвидшить вихід тих документів, які зависли на різних етапах погодження. А також знайде тих, кому ми можемо передати процеси, а не стільці в кабінетах. Звісно, можна було б сьогодні просто покласти ключі на стіл і нагадати, що рішення по реорганізації не було нашим. Тож і відповідальність надалі лежить не на нас. Але за спинами у нас військові і медики. Точніше, це ми за їхніми спинами. І поки вони гинуть, аби ми мали можливість прокидатись зранку, єдине що ми можемо зробити – працювати, допоки в нас є така можливість. Тому, як в тому старому анекдоті : «.. І знов – вітаю!»Джерело