Digger — це все, що я люблю в кіно. Постмодерністський, концептуально ризикований, сміливий візуально, абсолютно ворожий до глядача фільм. Без великого спойлеру не вийде повноцінно описати весь геній Іньярітту та Тома Круза, який, щоб там не казали критики, з триумфом повернувся до серйозних ролей. Діггер стане одним з найважливіших творів сучасності, треба просто дати йому трошки часу. І чомусь зовсім не здивований, що американцям він не сподобався…

Так, десь на тридцятій хвилині виявляться, що трейлер був оманливим і все, що ми в ньому побачили — це насправді вистава, і тільки з часом стає зрозуміло, що події в ній, хоч і сатиричні, але теж реальні. Й це балансування між двома світами та наративами дійсно вимагає дуже багато від глядача. По черзі ти втрачаєш цікавість то до одної історії, то до іншої, й це зроблено спеціально, поки вони не зійдуться в одну. Обидві з різних боків критикують недбалість людства до нашої планети, але роблять це без пихатого повчання, десь сміються, десь дають надію, що будь-що буде, людина все одно продовжує жити, все одно знаходить шлях далі. А зверху ще й критика мистецтва загалом, яке використовується для ницих інтересів, прикриваючись культурою. Неймовірний виклик.