ProSebe lab

У Бодо Шефера є чудова притча про орлів і качок. Я не буду її переказувати — якщо ви раптом її не читали, дуже раджу заґуґлити.А от я хочу поділитися з вами історією, яка трапилася вчора на пляжі — зі мною та моєю старшою донькою. Якщо хтось не знає, їй шість.У морі час від часу трапляються маленькі медузи. Молодша зловила собі одну в пластиковий стакан, а старша кілька разів спробувала — не вийшло. Вона сіла на березі й заплакала, причитаючи, що їй ніколи не щастить.Звісно, я могла сама зловити для неї медузу й закрити питання. Але я сіла поруч, попросила її витягнути долоню, а потім розслабити пальці. Вони м’яко зігнулися.— Тепер, коли твої пальці підгорнулися всередину долоні, скажи: «Я — жертва цього світу».А тепер вирівняй долоню і скажи: «Я — господарка свого життя». Повтори це своїй долоні тричі.Тепер заплющ очі й повтори обидві фрази. Що ти відчуваєш?— Долоня залишається майже прямою.— З тобою відбувається те, у що ти віриш. Лише ти сама обираєш: бути жертвою світу чи господаркою свого життя. Якщо ти віриш, що тобі не щастить — так і буде. Але якщо ти віриш, що тобі щастить, просто іноді бракує навички — ти йдеш і здобуваєш її. Через досвід, через сотню невдач, доки не досягнеш. Що ти обираєш?За 15 хвилин медуза була зловлена.Що б не відбувалося — вибір завжди за нами. Зрештою, ви ж не медуза у склянці.Як показує практика, зрештою все відбувається на краще — якщо ми здатні побачити цінність у тому уроці, що несе з собою досвід.Цей допис я писала 6 років тому, але мені здається він зараз дуже актуальний.

З першим чоловіком ми починали разом бізнес, в ті часи ніхто ще не чув що таке сео, а ми вже конвертили трафік на буржнет. Він (чоловік) здавався мені нереально розумним (так і є якщо що 🤣) і щоб не вадрити в грязь обличчям, я зі всіх сил намагалась відповідати. Я занурювалась в тему нашого бізнеса 25/7, ага, годину позичала. Ночами мені снилось як падають дзеркала і я кричала, підіймай порти. Коли мені виповнилось 21, а йому 35, він сказав - тепер Ти керуєш бізнесом сама. Бо в мена вже нема того здоров'я, сама розумієш, вік. І я повірила 🤣 ну в 21 звісно я повірила, що 35 то вже вік і взяла все на себе. Це був важкий і в той же час охуєнний досвід. Ви пробували в 21 керувати програмерами 35-45 і всі чоловіки? 😁Незабуваємо. Тому коли зараз я допомагаю клієнтам ставити процеси в бізнесі, я кожного разу думаю тільки одне - ви не розумієте, яке це щастя сучасність, де можно здобути знання і навики не в полі, а через консультації.Тож якщо вам здається, що вам не щастить зі співробітниками, вони вас не розуміють, приходьте, подивимось разом на процеси і як поставлені задачі.

Ранок почався з сортування нотаток, які я роблю під час сесії за клієнтами. Над деякими зависаю на хвилини і в голові приносяться спогади якою людина до мене прийшла. Це не просто аркуші, це здерті шари реальності, я нотую те, що не проривається навіть крізь голос, але стоїть за словами. Всі записи без заголовків, та кожен з них про вибір бути живим, жити СЕБЕ! Хтось прийшов, бо посварився з партнером і не розуміє - це кінець чи просто криза.Хтось - бо знову зрив у харчуванні, і вже не допомагає жодна дієта.Хтось - бо зламався на роботі, вигорів, а змінити нічого не може.Хтось - бо після пологів не впізнає себе.Хтось - бо живе з мамою, якій 70, і відчуває себе винним за будь-яку емоцію.Хтось - бо в дитини істерики, а сил немає взагалі.Хтось - бо здається, що "всі можуть, а я - ні"Хтось - бо хоче більше грошейХтось - бо вже 40, а відчуття, що життя десь мимо.І в кожного з них - своя правда. Своє заплутане "не знаю, що робити".Ось дівчина.Вона прийшла з фразою: "Я просто хочу зникнути."Через три місяці записалась на курси флористики і вперше сказала: "Я маю смак. Дивись які я збираю букети"Ось чоловік - який все контролює і вже не бізнес для нього, а він для бізнеса. Я згадую його на початку, це був суцільний комок нервів і подавленої агресії, на зміни пішло більше року, та на чаші вагів - життя, яке можно так і не прожити.Кожна історія для мене захоплення справжньою силою, кожна історія торкнулась душі і кожну людину за кожною історією я обійняла серцем.

Без бумажки ти букашкаТи ніхто. Бо в тебе нема бумажки.Нема потрібного диплома. Не сертифіката. Не дозволу бути.Це не хейтер пише. Це тобі сказала мама. Вчителька. Суспільство."Без бумажки ти букашка" - це не просто фраза, це прокляття на дрібність.Не смій світити. Не смій просити більше. Не смій знати щось, поки не отримала дозвіл зверху.І ти виросла. І стала дуже чемною.З дипломом. З підписаною довідкою. З очима, які питають "можна?"І з руками, які все ще тремтять, коли береш гроші за свою роботу.Бо в тебе немає тієї самої бумажки. Або не тієї. Або недостатньо великої, або недостатня кількість.Ти вивчила вже все, але все одно записалась на ще один курс.Бо всередині ти все ще "не маєш права".Це називається життя на паузі.Ти стоїш, ніби біля турнікета. Чекаєш. Коли дадуть картку.А ти вже людина. Але тебе так не навчили.І найгірше - ти починаєш казати це іншим.Своїм дітям. Своїм клієнтам. Своїм друзям."А де сертифікат?""А ти маєш право це робити?""А тебе хто пустив?"Ніхто. І не треба.Ми живемо в країні, де людина з фальшивим дипломом поважніша, ніж мисляча людина без нього.Де бумажка це бог.А досвід, біль, шлях, інтуїція просто шум.У "Місці без ролей" ми викреслюємо цю фразу з голови.Не через тренінг. Не через методику.Через памʼять. Через тіло. Через відвагу бути.Бо ти - не документ.Ти - жива. Цього достатньо, щоб почати.Приходь.Не за сертифікатом. А за собою.Пи.си. я не знецінюю освіту, я просто знаю забагато людей з купою освіт, яким все ще не вистачає потрібної бумажки, щоб почати.

Поза виживання. Чому тіло говорить "тривога" раніше, ніж мозок встигає подумати.Є така штука, яку умовно називають "кортизолова поза".Це не науковий термін. Це реальність більшості людей, коли вони сидять, втупившись у телефон.Голова опущена, шия витягнута вперед, плечі згорнуті, живіт здавлений.Тіло як у равлика, що хоче втекти в себе.Здається зручно.Але тіло в цей момент не розслаблене. Воно в стресі.І якщо довго так сидіти, воно починає виділяти гормони виживання, хоча ніхто тебе не б’є і голодом не морить.Кортизол — це гормон, який сигналізує: "загроза", "увага", "готовність діяти".У правильних дозах норм.Він допомагає встати з ліжка, зібратися, вирішити завдання.Але коли він постійно підвищений, тіло думає, що ти в небезпеці. Що розслабитись значить померти.📍Трохи науки, яку легко запам’ятати:У Гарварді була команда дослідників, серед них Емі Кадді. Вони проводили експеримент.Учасників просили дві хвилини посидіти або в "сильній позі", або в "безсилій".Сильна - це коли ти сидиш або стоїш відкрито: плечі розправлені, руки на поясі або за головою, тіло займає простір.Безсила - це поза згортання: схилена голова, схрещені руки, сутулі плечі, тіло "стиснуте".Через 2 хвилини брали слину. Так-так, слина це найточніший спосіб виміряти рівень гормонів стресу і сили.Результат був вражаючий:– у тих, хто сидів відкрито, рівень кортизолу впав на 25%, а тестостерону виріс майже на 20%– а в тих, хто сидів згорнуто, кортизол виріс на 15%, а тестостерон впавДві хвилини. Без жодного слова. Просто поза.Розумієш, так?Тіло говорить мозку, яка в тебе реальність. Не навпаки.І якщо ти щодня сидиш згорнута чи згорнутий над телефоном - мозок отримує команду: "я слабка", "мені небезпечно", "я не тягну".І гормони це підкріплюють.Це дрібниця, з якої починається внутрішній хаос.Ти ніби не нервуєш, а тіло веде себе так, ніби ти втекла з поля бою і ще не зрозуміла, вижила чи ні.Звідси втома, тривожність, нічні думки, напруга в шиї, внутрішнє відчуття, що "щось не так".Бо тіло як чутливий тваринчик, який ніколи не забуває, як воно було.І якщо воно звикло бути в "позі виживання", то для нього навіть спокій - це тривога.Бо воно більше не довіряє тиші.В клубі "Місце без ролей" в нас місяць тіла. Якщо в тебе є звичка експлотуювати тіла, без контакту з ним, буду рада бачити в клубі.

Дивна я людина - навіть для себе.Мовчу, коли не питають. А щойно хтось по-справжньому зацікавиться - і слова течуть. А якщо ще й ставлять запитання... 🙈 мадре міа.Щоправда, це працює лише тоді, коли мені справді цікаво.Ось сьогодні, за якихось пів години, я повела людину у мандрівку крізь свої теорії багатогендерства - від часів Стародавнього Риму, через Жовтневу революцію, крізь декрет про вільних жінок, до неопублікованих оповідей Базеля і сьогодення.Ми говорили про формування російської та української культур.Я пояснювала, як на це вплинули простір, густота поселень, відстані.Як різна земля формує різний народ.Він уважно слухав, а тоді, трохи здивовано, спитав:- А ви історик?Я засміялась.- Хто я? Ні, просто мала можливість бувати в архівах Національного музею. І в мене був вільний час.Це питання я чую часто.Коли щось розповідаю на лекціях, курсах, або просто так, в випадковій розмові - хтось обов’язково скаже:-А де про це можна почитати?А ніде.Бо це - не з однієї книжки. Це роки. Це архіви, розмови, зіткнення думок, і мій власний спосіб думати, переварювати, проживати.Але якщо мене спитають:"Що, на твою думку, має прочитати кожен?" я назву чотири речі.1. Аристотель - «Печера Платона».2. Акутаґава - «Чаща».3. Булгаков - «Майстер і Маргарита» (але читати з розумінням історичного контексту, співставляючи паралелі).4. Юнг - AION.Цього досить, аби змінити напрям думки.А решту життя додасть.

Втекти від крику неможливо.У тебе маленькі ноги. Тобі шість. І цей крик лунає, наче грім в кімнаті без стін. Ти стоїш. Де? Та хоч десь. Біля стільця. Під столом. У дверях. У власному тілі.Твоя спина хоче згорнутись, щелепа не зламатися, дихання втекти першим.Але не можна. Не можна кричати у відповідь. Не можна бігти. Не можна навіть плакати - бо тоді стане ще гірше.І ти вчишся стояти.Стояти, як жертва грому.Стояти, як пам’ятник власному страху.Стояти і стискатися.Спина, яка згортається, стає твоїм постійним хрестом.Шия коротшає.Плечі живуть у вічному "зараз щось буде".Очі не кліпають. Бо не можна не бачити.Тіло стало в’язницею. А ти продовжуєш у ньому жити. Багато років по тому, вже ніхто не кричить. Але варто комусь підвищити голос і твоя діафрагма стискається. І ти знов дитина.Знов без виходу.Тіло не пробачає мовчки.Воно стискається, замикається. І тут мова не про спортзал і не про йогу, а про те, що продовжує жити в тілі.Я створила закритий клуб " Місце без ролей". Клуб з помісячною оплатоюМета - відновити природній баланс, а балнс це про цілістність в чотирьох напрямках: тіло, діяльність, емоційні контакти і сфера сенсів.Повна поступова трансформація займе рік, але все побудовано таким чином, що даєднатись можно в будь який момент і відписатись також. Це місце без тиску, без треба, місце де внутрішні опори будуються, а не руйнуються. Кожен місяць присвячений одній зі сфер.Цикл - 4 місяці, починається завжди з тіла. Мета першого тижня - Відчути тіло, розпізнати напругу, повернути собі тілесну присутність.Мета другого тижня - Розпізнати, як тіло сигналізує про порушення кордонів і відсутність дозволу на себе. Третього - Помітити, як ставлення до тіла формується під впливом сорому. Четвертий тиждень - Навчимось бачити тіло як навігатор, навчимось приймати рішення тілесно.Другий місяць це сфера діяльнсоті, мета - побачити, що прокрастинація, виснаження чи хаос -не лінь, а сигнал. Саме так крок за кроком ми приведемо до цілостності всі чотири сфери життя. Вартістсть клубу п'ятадцять євро на місцяь. В суботу на одинадцяту, перша зустріч знайомтсво, де я розповім подробніше про концепт, про те що буде і як буде. Відповім на всі питання і ті , хто готовий до м'якої але поужної зміни свого життя, зможуть відразу почати цю подорож. Не з "треба" а з любові і цікавості до себе. Посилання на суботню зустріч https://t.me/+jtHQ-TXEYNg3OWJi

Мені написала дівчина запит на консультацію, стосовно дитини. Але я не дитячий психолог, моя сильна сторона все ж таки дорослі. Тому я сказала, що все що я можу, це поговорити як людина з людиною. Дитяча психологія це дуже окремий напрямок зі своїми особливостями.Я хочу поділитись з вами частиною однієї з моїх відповідей, можливо хтось щось знайде і для себе.За часів родянщини була в тренді страшилка дитячим будинком. Ви не уявляєте скільки людей на сесіях кажуть що батьки грозились їх здати. Це дорослий розуміє, що це просто пугалка. А в дитині це викликає жах. Це пряма загроза смерті. Там де є загроза смерті там завжди є "хибне" рішення психіки - не можна бути собою. Такий/така як є, я не потрібний.Тому, якщо у вас є діти, будь ласка НІКОЛИ не намагайтесь виховувати їх через те, що ви їх кудись здасте чи хтось їх забере якщо вони не будуть чинити так, як того очікуєте ви. Якби мене попросили назвати топ речей, які ламають маленьку особистість і це лишається, допоки вже дорослою вона не трапить до таких як я. Ця пугалка б очолила топ.

Ти ж посуд не миєш, з тобою ніхто жити не буде.Під моїм дописом люди ділились фразами, які їм казали в дитинстві і цю я впізнала дуже добре.В неї є різні інтерпретації, суть одна. І вона відізвалась мені прямо в серце. Не тому що я не мила- мила. А тому що ця фраза вона була не про тарілки. Вона була про те, що любов - це контракт на зручність. Що цінність вимірюється не мозком, не серцем, не здатністю бачити суть, а вмінням бути зручним.Ти ж посуд не миєш - означало:- Не протестуй.- Не виражай себе- Не злітай занадто високоІ я довго мила. Чужий посуд, чужі очікування, чужі образи. Довго мила себе від власної гідності.А потім розбила тарілку. Одну, другу, шосту. І ні це не фігура мови, не для украшательства допису. Я в самому прямому сенсі взяла і побила тарілки, одну за одною, об кафель. Намисно. З грохотом.І сказала собі:Баста. Я більше так жити не буду. Якщо хтось хоче жити зі мною - хай миє зі мною. Посуд, минуле, ілюзії про те, ким я маю бути.Бо я в цьому світі не для того, щоб бути зручною, я в цьому світі для того, щоб бути собою. Я довго думала чи потрібно це чи ні, але перечитавши всі коментарі, я такі вирішила відкрити клуб по підписці "місце без ролей". Я хочу дати і супроводити в інструментах які позбавлять від оков минулого, які нададуть впевненість в майбутньому і допоможуть розгорнути крила зараз.Тому в суботу на одинадцяту я запрошую тих, кому це відгукується по серцю на першу установчу зустріч. Я розповім про формат, про свої ідеї, як ми будемо рухатись, чому це шлях довжиною в рік, але зміни почнуться вже за тиждень. Відповім на всі питання. І обійму вас серцем.Напишіть в коментарях ввдповідь на маленьку вправу, прямо в цю секунду: де ви, про що ви думаєте і що відчуваєте. Це буде для мене знак, надати вам посилання на цю зустріч.

У кожному дворі є одна дитина, яку не кличуть в команду. У нашому - це була Ніна. Коли в когось ламався велосипед - це “бо Ніна стояла поруч”. Коли сусідка підвернула ногу - “мала пробігала, наврочила”.З трьох років вона чула одне й те саме: “Ходяче нещастя”.І коли ти це чуєш сотні разів- починаєш носити цю роль, як форму.У 9 класі її батька збила машина прямо під вікнами школи. І хоч вона просто стояла, хтось сказав:- Ну от, казала ж, це вона.І вона повірила. Остаточно.Вона виросла.Мовчазна, стримана, гарна.І кожен, хто наближався зникав. Чоловіки зливалися. Подруги віддалялися. Волею долі ми перетнулись в листопаді в Дніпрі. Вгадайте в кого весілля через два місяці?)) Ніякої магії, я просто допомогла змінити установку в її голові. Сьогоді я встала о п'ятій, бо бажання працювати над грою, яка допоможе дітям і підліткам відбивати словесні атаки мені надає крила. Ідея про те, що можно не чинити дорослих, а не дати зламатись підліткам - заряджає. Якщо ви пропустили перший допис про гру, то він попередній до цього.Я почала з фраз які часто до дітей застосовують батьки. Наприклад - "Хто тебе такого(у) полюбить?"Фраза-отрута, яка запускає внутрішній голос сорому й дефіцит любові на роки вперед. Вона ставить під сумнів право бути прийнятим таким, як є, і часто стає джерелом самознецінення в підлітковому віці й дорослому житті. Або "Та з тебе толку не буде" - системна атака на ідентичність дитини, яка підриває віру в потенціал і блокує розвиток.За п'ять годин, я зробили двадцять дві карти атаки, стільки ж карток "щит", "перемикач" і "контрудару".По переду ще багато роботи і ви мені дуже допоможете, якщо згадаєте фрази знецінення, які чули в дитинстві від вчителів або вже ваші діти розповідали, про таке. "Не дай себе з'їсти словами" це не просто прикольна гра, це про майбутніх дорослих, з сильною внутрішньою опорою і високою самооцінкою.