Серпень для мене за відчуттями завжди був дуже подібним до неділі. Радше навіть до недільного пообіддя — ніби ще вихідний, але понеділок уже неминуче наближається. Я навіть не ставлю собі питання, чому саме так, відповідь максимально очевидна — шкільні роки псують нам світосприйняття в багатьох аспектах )Але, тим не менше, серпень я чомусь дуже люблю. Не в останню чергу через те, що у мене цього місяця день народження, і початок місяця завжди був повʼязаний з очікуванням того самого дня, з такою собі приємною тривогою — що ж цього року подарують, хто привітає, як погуляєм з друзяками?З того наївного часу минув не один рік, багато чого змінилося, але ця любов до серпня усе ще лишається. Якось так склалося, що дуже багато серпневих спогадів з дитинства та юности дуже міцно вплелися в мене: палюче сонце, що повільно поступається вже дійсно холодній тіні, останні риболовлі з ночівлею, коли ти вже тулишся поближче до вогнища, та й береш вже якусь кофтину, незважаючи на денну спеку. Ще й метеоритні дощі, на які ми ходили дивитися, особливо коли вони припадали саме на мій день народження.І ось це саме тягуче відчуття, що серпень — неділя літа. Особливо друга його половина. Ще трошки — й почнеться знову рутина, тим не менш, сповнена чимось новим. І, можливо саме тому, в серпні ми все частіше тішилися тому, як повільно сідає сонце, повільно й глибоко вдихали гаряче повітря, і не поспішали, незважаючи на юну гарячу кров.Так, ніби тодішні серпні дражнили нас, показуючи, яким може бути життя, якого варто прагнути — повільне, неспішне, коли ти можеш повільно вдихати гаряче повітря, мружачись до жовтогарячого вечірнього сонця, і насолоджуючись кожною секундою, бо їх, цих секунд, усе менше й менше.Люблю я серпень.