Мовчання це не просто професійна звичка. Це спосіб життя, який обираєш, коли щодня переступаєш поріг бюро судово-медичної експертизи — місця, куди більшість боїться навіть зазирнути.Я працюю на самій грані. Там, де закінчується біологія і починається вічність. Там, де життя вже не може захистити себе, стаю я, його останнім адвокатом.Сьогодні судово-медичний експерт це постать-привид. Ми не в об'єктивах камер і не в пріоритетах міністерських стратегій. Для системи ми стали лише інструментом статистики, сухою цифрою у звітах, які гортають у високих кабінетах.А фахівців, здатних витримати цю ношу, залишилося критично мало. І з кожним роком нас стає ще менше.Правда в тому, що за кожним "випадком" стоїть колосальна праця. Поки міністерства грають у паперові ігри, я залишаюся сам на сам із болем, невідомістю, технічними викликами та моральною ношею, яку майже неможливо осягнути людині ззовні.Ми є автономним островом у системі охорони здоров'я. Нас не помічають, поки все спокійно. Про нас згадують лише тоді, коли стається трагедія.Та я продовжую свою роботу. Не заради визнання, а тому, що знаю, істина не може бути похована. Вона потребує того, хто знайде в собі сили на неї подивитися.Я голос тих, хто вже не може говорити. І прийшов час, щоб нарешті почули наш власний голос.