Серце тішиться кожним засіяним клаптиком землі, кождою верствою доброї дороги, кождою деревиною, доброю хатою, кожним хоч би й німецьким багатим селом, кожним жайворонком, кождим подувом вітру, бож усе це наше, рідне, знову вільне! Вже наближується обідня пора. Нарешті чуємо гасло трубки. Це знак для далекої від села і площі вправ уставленої почесної чети. Рівняємося з нею. Чета на конях, в історичнім, козацькім виді. Парадне військове привітання. Радість і повага в козацьких очах і словах командіра. Одушевления по українській відповіді архикнязя від себе і УССтрілецтва, і за хвилю ми скорим гоном самоходу серед шаленого тупоту української кінної чети, що в неймовірнім розгоні товаришить нам і вказує дорогу, опинюємося серед парадно установленого кінного полку на Великім Лузі. Живе, старе, пишне козацтво! Привітання і починаються вправи. Старшини УССтрілецтва і всі ми з цікавістю слідимо переведення одного воєнного завдання за другим, очаровані місцем подій, здоровенними козарлюгами (між якими найшлася й озброєна дівчина та прекрасний хлопчик-недоліток), захоплені знаменитими кіньми, добрим вишкоденням і строго здисциплінованою, здавалося б, безмежною буйністю вояцтва. З боку глядить на рідне військо і радується ним великий гурт запоріжських селян, а з ясною чистого неба глядить веселе сонце на нових своїх чубатих, завзятих, озброєних, вільних синів. Ніяке слово не може висказати радости, що молотом билася в серці кожного галицького українця в сей день серед українського війська на запоріжськім Великім Лузі! Неясно, в нетрях підсвідомости заховане історичне почуття єдности і колишньої козацької сили та слави нарешті прорвалося найсильнійшою, найрадійснішою, найживійшою свідомістю і бухнуло полумям повного щастя, яке у щерть сповнило всі наші душі. Вже надходив вечір. Ще раз уставилися стрійно усі відділи полку, отаман Болбочан зясував живим словом усі свої завваження і подякував полк. Петрову за добрий вишкіл. Закінчилося діло останнім словом командіра полку, що з незрозумілим для нас галичан хистом вязав у собі розум старшини генерального штабу з усіма зовнішностями гайдамацького отамана. За його покликом увесь полк грімко вигукнув “Слава Україні, князеві і УССтрілецтву”. Тоді виїхали із відділів на чоло полку щонайкращі співаки і по державнім гимні залунали старі-старезні козацькі пісні: “Вже більше літ двісті”, “Гей, не дивуйтесь, добрії люде”, поважні, сильні, чимраз веселійші. Співає козацтво, їдучи в село, Царицин Кут (с. Приморське, Запорізької області. – Прим. адм.), а за ними, обіч них і ген далеко перед селом пестра хмара запоріжського люду. Їдемо з козацтвом у село.На зустріч виходить сільська старшина. Хлібом-сіллю і щирими, палаючими радістю словами витає князя, галицьке українське січове військо, от. Болбочана і всю вільну Україну. Князь відповідає українським словом, дружно стискаючи руки дядьків і нараз величезна людська хвиля заметушилася обіч нас і серед вигуків найщирішого щастя веде й несе нас й своє військо у великий, пишний сад.Музика грає, при скруті стежок з ласощами, тут продають льоси і прихвалюють їх певною виграною, там гостять горілкою, онде медом, а ось-там ворожить дотепна ворожка. Щонайкращі запоріжські дівчата збирають датки на «Просвіту». Дядьки, жінки, парубоцтво, діти – усе тиснеться до галичан, до січових стрільців, хоче бачити їх і пізнати.Серед саду – мала левада. Тут заставлено столи. Господарем являється саме село. Сідає за стіл князь і от. Болбочан зі своїми штабами, полковник Петрів, сотн. Бушкований і инші старшини січового стрілецтва. Довкола стола сотки люду. Що пів години стає від столів один гурт селян і сідає другий. Селяне припрошують, гостять, пливуть промови і розмови, звідсіль лунають співи веселі, горді і бадьорі. Вже освітлений смолоскипами і лямпочками сад аж гуде здоровим запоріжським сміхом, співом і танками».