Останній день минулого року і перший день цього я дочитував дві книги: "Садівник і смерть" Ґеорґі Ґосподінова і "Гемінґвей нічого не знає" Артура Дроня. Начебто такі відмінні книги, різних авторів: Ґосподінов - болгарин, наближається до шістдесятиліття, професійний літературознавець, лауреат Букерівської премії за роман "Часосховище", а українському автору щойно виповнилося двадцять пять і світ лише відкриває для себе його поетичну і прозову творчість. Ґосподінов живе у мирній країні, а Дронь - ветеран російсько-української війни, демобілізований через важке поранення.Книга Господінова (у чудовому перекладі Остапа Сливинського) - це зворушлива історія про вмирання його батька: у ній і гіркота розлуки, і намагання збагнути природу памʼяті та забуття, і шлях до примирення з неминучим, і віра у воскресіння, хоча б у памʼяті рідних, і у плодах, які принесе раніше викоханий татовими руками сад. Збірка короткої прози Дроня або ж, за його власними словами, його "книга свідчень" - про досвід військового-християнина на страшній війні, в ній також йдеться про втрати найдорожчих - друзів і побратимів, часом - про втрату себе й стосунків з близькими, про місце літератури у контексті війни, про стосунки з Богом перед обличчям смерті.Тож, попри відмінності, обидві книги торкаються найбільш глибоких досвідів нашого тут-буття - любові до найдорожчих, яку не в силі похитнути навіть смерть, непереборної потреби зберігати звʼязок памʼяті із тими, хто вже відійшов, розуміння, що порожнечу, яка утворилася на їх місці, неможливо заповнити чимось чи кимось іншим, але водночас — світле відчуття і сподівання, що вони присутні з нами і для нас, бо любов сильніша за смерть.