Видавництво «Темпора» | Львівеrpool», Світлана Васильченко.Темпора 2025Це було доволі тихе та ...

«Львівеrpool», Світлана Васильченко.Темпора 2025Це було доволі тихе та неквапливе читання. А ще дуже осіннє, якраз під мій теперішній меланхолійний настрій.Головна героїня Поліна після здачі диплому в Покровську, куди через війну евакуювався донецький вуз, повернулася до свого рідного міста чекати. На що саме чекати, кого? Здається, вона й сама не знає.Часова лінія перескакує між теперішнім 2015 та минулим 2013. І Поліна немов застрягла в своєму власному часовому чистилищі. Між «тоді» і «коли-небудь». Між містом, яке повільно вмирає, і мрією про далекий Львів, яка постійно вислизає. Вона живе у своїх особистих Помпеях, де все застигло від дихання Везувію так раптово, що аж боляче торкатись цих руїн. І Львів у книзі - як міраж. Як Ельдорадо. Ніби десь далеко є місто, яке здатне зцілити твою душу, але ти боїшся навіть уявити, що можеш туди поїхати.Поліна ходить напівпорожніми вулицями й згадує, як було колись. Усі, хто був їй близький, давно виїхали, і вона лишилась сама - з ідеєю «тримати фортецю», зберегти місто для тих, хто нібито повернеться. Але вони не повернуться.І місто тут не просто фон, воно тут як місто Шредінґера: ні живе, ні мертве. Такий собі макет міста. Лялькові будиночки. Форма, а не зміст. І саме в такому стані живе Поліна - зависла між вчора й завтра, наче стоїть на темному пероні й не впевнена, чи поїзд узагалі приїде.Тут багато спогадів про колишнє «нормальне» життя у Донецьку, коли ще були плани на майбутнє. Постійні флешбеки - навчання, музична школа, дружня компанія, що слухала українські гурти, які приїздили тоді до відомого клубу «Ліверпуль», в якому вони постійно зависали. Усе виглядає так, наче героїня знову й знову гортає один і той самий кадр, намагаючись знайти в ньому вихід. А його все немає.В тексті багато музики, цитат із пісень Beatles, Police та інших «нафталінових» гуртів, які героїня то висміює, то ніжно обіймає. Вони ідеально доповнюють розмови, що веде героїня сама з собою. Але оця загальна присутність тривоги, що ховається між рядками, - не проговорена, але дуже відчутна.Мені відгукнулося. Книжка вийшла страшенно особистою та навіть камерною. Наче ти читаєш чиїсь старі зошити, де людина чесно записувала свої думки, страхи і маленькі, дуже крихкі надії. І вони такі чесні та правдиві, що аж незручно.