Віра Агєєва нещодавно на лекції розповіла, що іноді «працює книгоношою», бо вони з Ростиславом Семківим обмінюються книжками на записах проєкту «Шалені авторки». Вирішила дізнатись про книгонош більше, і ось ⬇️

Колись, задовго до інтернет-магазинів, маркетплейсів і доставки «на завтра», книги розповсюджували книгоноші. Це люди, які ходили селами й містечками, несли на собі торби або скрині з книжками, продавали їх на ярмарках, біля церков, на базарах, просто з рук. Часто це були студенти, бідні інтелігенти, семінаристи. Для когось це був заробіток, а для когось — місія: нести книжку туди, де її не було взагалі 📚

У ХІХ — на початку ХХ століття це був один із небагатьох способів, як селяни могли дістати книжку рідною мовою.Книгоноші були частиною великого просвітницького процесу. Їхня діяльність тісно пов’язана з рухами на кшталт Просвіта, які ставили собі за мету:✔️ навчити людей читати,✔️ поширювати українську книжку,✔️ підтримувати національну культуру. Окрім продажу, вони часто безкоштовно читали книги неписьменним селянам, збирали народні пісні та фольклор. У різні періоди української історії українські книжки заборонялися та переслідувалися владою 😭Тому іноді книгоноші ризикували: перевозили «небажані» тексти, ховали книжки, передавали їх потайки. У 1950–1960-х роках, коли мобільність сільського населення була низькою, а книгарень у більшості сіл не існувало, книгоноші знову стали важливою ланкою в доступі до читання. Переважно це були добровільні помічники бібліотекарів, які приносили книги додому тим, хто не міг регулярно відвідувати бібліотеку.Сьогодні в селах таку книжкову допомогу також практикують. А ще про це пишуть — наприклад, у книзі "Сніжний Ізюм" Аліни Дихман головна героїня розвозила книжки літнім людям велосипедом. І для них це було справжньою розрадою 😍

Важлива діяльність, правда?Книготерапія📗Підписатись