Подивився інтерв’ю Михайла Федорова на Pressing. На мою думку, це була не просто розмова з журналістами, а програмна заява про те, якою бачить війну та армію нове керівництво Міноборони.Перше, що кидається в очі, — головною проблемою війни він вважає не нестачу техніки чи боєприпасів, а нестачу мотивованих людей. Саме тому багато уваги приділяється новим контрактам, грошовій мотивації піхоти, гарантіям після служби та спробі зробити службу більш прогнозованою для людини. Складається враження, що держава поступово намагається перейти від моделі постійного латання кадрових проблем до створення системи, в якій людина свідомо обирає службу та розуміє свої перспективи. Друга важлива теза — нинішня модель мобілізації себе вичерпує. Між рядків читається розуміння того, що проблему не вирішити виключно силовими методами. Необхідна система, де будуть працювати мотивація, чіткі правила, зрозумілі строки та довіра між державою і громадянином. Окремо зверну увагу на його слова про технологічне вікно можливостей. Фактично Федоров визнає, що сучасна війна стала гонкою адаптацій. Україна отримує перевагу, росія її копіює, після чого потрібно створювати нову. І так безперервно. Це дуже схоже на те, що ми бачимо сьогодні з дронами, РЕБом, оптоволокном та автоматизованими системами управління. Перемагає не той, хто один раз створив нову технологію, а той, хто швидше за всіх встигає адаптуватися. Ще одна важлива думка — ставка робиться не на прорив фронту будь-якою ціною, а на виснаження противника. Логістика, склади, транспортна інфраструктура, Крим, нафтопереробна галузь, військова економіка — все це розглядається як частина одного поля бою. Війна дедалі більше нагадує не боротьбу за окремі населені пункти, а боротьбу за здатність держави продовжувати воювати. Цікавою була і теза про втрати противника. Складається враження, що сучасне планування дедалі більше спирається на математичні моделі виснаження. Мова вже йде не лише про кілометри фронту, а про співвідношення втрат, темпи відновлення техніки, мобілізаційний ресурс, виробничі можливості та економічний стан держави. Окремо помітно, що Федоров дивиться на Міноборони очима людини з технологічного сектору. У його риториці значно більше слів про дані, аудит, ефективність, цифрові системи, автоматизацію та контроль процесів, ніж про традиційні військові категорії. Фактично він намагається побудувати Міністерство оборони за логікою великої технологічної компанії, де будь-який процес можна виміряти, проаналізувати та оптимізувати. Та не менш важливим був сигнал про боротьбу з корупцією та неефективними витратами. Судячи з його слів, у Міноборони бачать великі внутрішні резерви, які можна спрямувати на забезпечення війська без додаткового навантаження на бюджет. І це також частина війни, адже кожна зекономлена гривня може перетворитися на дрон, автомобіль або боєприпас. Головний висновок після цього інтерв’ю для мене виглядає так: керівництво Міноборони дедалі менше розглядає війну як класичне протистояння армій XX століття. В їхньому баченні це вже війна технологій, економік, логістики, управлінських рішень та швидкості адаптації. І якщо раніше вирішальне значення мали кількість людей та техніки, то зараз все більше значення має те, хто швидше навчається, впроваджує нові рішення та ефективніше використовує власні ресурси. Саме це, на мою думку, і було головним меседжем усього інтерв’ю.