10 лютого 1940 року в Кракові розпочався процес, що призвів до організаційного поділу ОУН на дві окремі структури. Створення Революційного Проводу під керівництвом Степана Бандери стало фінальним етапом тривалих суперечностей всередині руху. Ця подія розділила організацію на фракції під проводом Андрія Мельника та Степана Бандери, які мали принципово різне бачення методів і стратегії боротьби за українську державність.Причини розколу були закладені ще під час Варшавського процесу 1935–1936 років. Тоді використання польськими слідчими внутрішніх документів організації («Архіву Сеника») викликало у членів ОУН, що діяли на українських землях, підозри щодо лояльності окремих представників закордонного керівництва. Смерть Євгена Коновальця у 1938 році ліквідувала єдиний об’єднавчий авторитет, а початок Другої світової війни та колапс польської держави загострили ці внутрішні конфлікти. Представники еміграційного центру та активісти, які перебували безпосередньо в Україні, не змогли дійти згоди щодо оновлення кадрів та майбутньої політичної орієнтації.Відмова Андрія Мельника виконати вимоги щодо кадрових змін і скоригувати курс призвела до того, що група Степана Бандери створила паралельний центр управління. До Революційного Проводу увійшли діячі, які мали досвід підпільної роботи та відбували терміни у польських тюрмах. Остаточно бандерівська фракція оформилася у квітні 1941 року, затвердивши власну програму, що базувалася на підготовці збройного повстання та опорі на власні сили. Це розмежування, попри внутрішню напруженість, визначило подальшу динаміку визвольних змагань та розвиток українського підпілля в роки війни#teivaz_history @teivazcrew / @teivazbrand