Коли вимикається світло — стає помітним тремтіння рук,
погляд стає напруженішим і нестямнішим кожен рух.
Ніжність — пекуча, мов страх — розливається сповіддю.
І плечі здригаються на кожен шепіт, на кожен подих.

І тоді вона тихо говорить: «Повір мені —
все, що сталося у війні, залишається у війні.
Тут надія і смуток — стільки всього намішано.
Але потім ми будемо іншими,
обов’язково будемо іншими.

Ми виростемо, подорослішаємо або поста́ріємо.
Але сьогодні ти називай мене своїми улюбленими містами.
А сьогодні просто лежи тут поруч, беззахисно голо.
Нічого подібного з нами не буде більше ніколи.

Тому сьогодні знову залишай мене із собою на ніч.
Вивчай мене, ніби вперше, ніби нічого про мене не знаєш.
Знову говори мені крилатими висловами і цитатами.
Коли я навчуся згадувати — матиму що згадати.

Коли з’явиться світло — ми знову говоритимемо про війни.
Тому якщо ти хочеш мовчати — давай мовчати повільно.
Бо стільки сонця щоранку тут розливається незграбною повінню.
Бо, зрештою, що іще нам залишається,
крім такої
любові».

#Таняпише