Коли вимикається світло — стає помітним тремтіння рук,погляд стає напруженішим і нестямнішим кожен рух. Ніжність — пекуча, мов страх — розливається сповіддю. І плечі здригаються на кожен шепіт, на кожен подих. І тоді вона тихо говорить: «Повір мені — все, що сталося у війні, залишається у війні. Тут надія і смуток — стільки всього намішано. Але потім ми будемо іншими, обов’язково будемо іншими. Ми виростемо, подорослішаємо або поста́ріємо. Але сьогодні ти називай мене своїми улюбленими містами. А сьогодні просто лежи тут поруч, беззахисно голо. Нічого подібного з нами не буде більше ніколи. Тому сьогодні знову залишай мене із собою на ніч. Вивчай мене, ніби вперше, ніби нічого про мене не знаєш. Знову говори мені крилатими висловами і цитатами. Коли я навчуся згадувати — матиму що згадати. Коли з’явиться світло — ми знову говоритимемо про війни. Тому якщо ти хочеш мовчати — давай мовчати повільно. Бо стільки сонця щоранку тут розливається незграбною повінню. Бо, зрештою, що іще нам залишається, крім такоїлюбові». #Таняпише #Вільність