Коли вимикається світло — стає помітним тремтіння рук,погляд стає напруженішим і нестямнішим кожен рух.Ніжність — пекуча, мов страх — розливається сповіддю.І плечі здригаються на кожен шепіт, на кожен подих. І тоді вона тихо говорить: «Повір мені — все, що сталося у війні, залишається у війні. Тут надія і смуток — стільки всього намішано. Але потім ми будемо іншими, обов’язково будемо іншими.Ми виростемо, подорослішаємо або поста́ріємо.Але сьогодні ти називай мене своїми улюбленими містами. А сьогодні просто лежи тут поруч, беззахисно голо.Нічого подібного з нами не буде більше ніколи.Тому сьогодні знову залишай мене із собою на ніч. Вивчай мене, ніби вперше, ніби нічого про мене не знаєш.Знову говори мені крилатими висловами і цитатами.Коли я навчуся згадувати — матиму що згадати. Коли з’явиться світло — ми знову говоритимемо про війни. Тому якщо ти хочеш мовчати — давай мовчати повільно. Бо стільки сонця щоранку тут розливається незграбною повінню. Бо, зрештою, що іще нам залишається, крім такоїлюбові». #Таняпише #Вільність